Глава 10. Дощ і прощання

Дощ почався о п'ятій ранку. Дмитро не спав — він лежав на ліжку, дивився у стелю і слухав, як краплі б'ють у шибку, як вітер стогне у вентиляційній шахті, як десь на поверх вище хтось кашляє сухим, надривним кашлем. Котик Вовк спав на його колінах, згорнувшись у теплий рудий клубок, і його муркотіння було єдиним живим звуком у цій похмурій кімнаті.

Дмитро знав, що сьогодні щось станеться. Він відчував це — як перед стартом, коли повітря стає густим, а час сповільнюється до краплі.

О десятій ранку прийшов Саня. Він був мокрий до нитки, без парасольки, з конвертом у руках. Його обличчя було блідим, очі червоними — він або не спав, або плакав. А може, і те, і те.

— Димон, — сказав він, зупиняючись біля ліжка. — Я знайшов покупця. Він дає хорошу ціну. Трохи менше, ніж я хотів, але... цього вистачить на лікування і на квартиру на півроку.

Він поклав конверт на тумбочку. Дмитро дивився на нього, на цей білий папір, у якому лежала ціна його минулого.

— Коли? — спитав він хрипко.

— Сьогодні. Він приїде о дванадцятій. Я пригнав машину до лікарні, щоб ти міг... — Саня замовк, ковтнув слину. — Щоб ти міг попрощатися.

Дмитро закрив очі. Він відчув, як у грудях щось ламається, як старе залізо, що тріскає під тиском.

— Дякую, — сказав він. — За все.

Саня кивнув, розвернувся і вийшов. Він не міг дивитися на Дмитра — надто болісно було бачити, як його друг втрачає останнє, що він мав.

Дощ посилився. Він бив у вікно з такою силою, ніби хотів розбити скло. Краплі стікали по шибці, спотворюючи світ назовні, перетворюючи його на акварельний малюнок.

Дмитро повільно, важко, пересунувся на край ліжка. Він уже навчився це робити — спиратися на руки, переносити вагу, сідати в коляску, яка стояла поруч. Це було принизливо і боляче, але він робив це щоранку, бо не хотів здаватися.

Він сів у коляску, взяв кота на руки і підкотився до вікна.

BMW стояла внизу.

Вона була такою ж, як завжди — стара, вицвіла, з тріщиною на лівому крилі. Дощ змивав пил із її кузова, і вона блищала, наче плакала. Вона чекала на нього. Вона завжди чекала.

Дмитро дивився на неї, і сльози текли по його обличчю. Він не витирав їх. Він дозволив собі плакати вперше за довгі роки.

— Ти моя остання свобода, — прошепотів він до скла. — Ти була моїм другом, моїм двигуном, моїм способом тікати. А тепер я продаю тебе, бо не маю іншого вибору. Бо мої ноги більше не відчувають педалей. Бо моє життя — це коляска і крапельниця.

Він притиснув лоба до холодного скла. Котик заворушився, замуркотів голосніше і лизнув його руку.

— Я пам'ятаю, як ми їхали в Карпати, — продовжував він. — Як ти співала на серпантинах, як підкорялася кожному руху керма. Я пам'ятаю, як пахло твоїм салоном — старим деревом, бензином і волею. Ти дала мені більше, ніж будь-яка людина. Ти дала мені відчуття, що я живий.

Він замовк. Дощ бив у вікно, і здавалося, що BMW теж плаче — краплі стікали по її капоту, по фарах, по дзеркалах, наче сльози.

— Я не хочу тебе віддавати, — сказав він. — Але я не можу бути егоїстом. Я повинен вижити. Заради неї. Заради Марічки. Заради того, щоб одного разу знову побачити тебе — може, в іншій машині, але з тим самим двигуном у серці.

Двері палати відчинилися. Марічка стояла на порозі. Вона була мокрою, без парасольки, і в очах у неї був біль, який вона намагалася приховати.

— Дмитре, — сказала вона. — Я знаю. Саня розповів мені.

Вона підійшла до нього, стала поруч, дивлячись у вікно на BMW.

— Я не буду казати, що це неправильно, — сказала вона. — Я не маю права. Але я хочу, щоб ти знав: ти не втрачаєш її. Ти віддаєш її, щоб зберегти себе. І це — найсміливіший вчинок, який я бачила.

Дмитро подивився на неї. Його очі були червоними, мокрими, але в них з'явився вогонь.

— Я люблю тебе, — сказав він раптом. — Я не казав цього ніколи, бо боявся. Бо думав, що швидкість — це єдине, що я вмію. Але тепер я знаю: ти — моя справжня точка відліку. Ти, а не машина.

Марічка завмерла. Сльози покотилися по її обличчю, але вона усміхнулася — тією посмішкою, яка ламала всі стіни.

— Я теж люблю тебе, — сказала вона. — І я не віддам тебе нікому. Навіть твоїй старій BMW.

Вона обійняла його, притиснула до себе, і він відчув, як її тепло розливається по всьому тілу — там, де колись була швидкість, тепер було кохання.

Внизу, під вікном, до BMW підійшов незнайомий чоловік. Він відчинив двері, сів за кермо, завів двигун. Шестициліндровий мотор заспівав востаннє — голосно, чисто, наче прощаючись.

Дмитро дивився, як його машина від'їжджає, зникаючи за пеленою дощу. Вона їхала повільно, ніби не хотіла йти. А потім повернула за ріг — і зникла.

Дмитро закрив очі. Він відчув, як Марічка гладить його по голові, як котик муркоче на колінах, як дощ стихає за вікном.

— Прощавай, — прошепотів він у порожнечу. — І дякую за все.

Дощ перестав. І вперше за довгий час у палаті стало тихо.

Кінець Глави 10.