Глава 9. Сусід по палаті

Минув тиждень. А може, два. Дмитро перестав рахувати дні — вони злилися в однорідну сіру масу, яка починалася з ранкового пікання крапельниці і закінчувалася нічним гудінням холодильника в коридорі. Він навчився лежати на боці, навчився пити з трубочки, навчився дивитися в стелю і не думати про те, що він більше ніколи не натисне на газ.

Але найважче було не це. Найважче було дивитися на рахунки.

Вони лежали на тумбочці — білі конверти з гербом лікарні, які приносила медсестра щоранку. Ліки, процедури, перев'язки, консультації спеціалістів. Кожен день коштував грошей. А грошей не було.

Дмитро колись мав заощадження — трохи, на чорний день. Але чорний день настав, і вони танули зі швидкістю, якою він колись проходив повороти. За тиждень він витратив майже все. Ще два тижні — і йому не буде чим платити навіть за комунальні в його порожній квартирі, де на столі лежали старі журнали, а на підлозі — так і не допаяний карбюратор.

Він дивився на конверти і думав про BMW.

— Ей, сусіде, ти чого такий похмурий? — почувся голос зліва.

Дмитро повернув голову. На сусідньому ліжку лежав чоловік років шістдесяти, з рідким сивим волоссям і великими, трохи виряченими очима. Його ліва нога була забинтована від стегна до пальців і підвішена на блоці — він зламав її, коли послизнувся на мокрих сходах власного будинку. Звали його Остап Іванович.

Він був єдиним сусідом у палаті — інші ліжка стояли порожні, застелені білими простирадлами, які нагадували привиди.

— Вибач, — сказав Дмитро. — Думаю.

— Думаєш, як гроші знайти, — сказав Остап Іванович. — Я бачу. У тебе на обличчі написано. Я теж колись так думав, коли жінка хворіла. Продав усе, що мав. Навіть годинника батькового не пожалів.

Він помовчав, почухав свою гіпсову ногу.

— А що ти продати хочеш? Машину?

Дмитро здригнувся. Він не казав нікому про свої плани. Навіть Сані.

— Звідки ви знаєте?

— Бо ти дивишся у вікно і проводжаєш кожну машину поглядом, — усміхнувся Остап Іванович. — Я ж не сліпий. І в тебе руки робітничі, мозолі на долонях. Значить, ти маєш залізо. І думаєш його продати.

Дмитро замовк. Він не хотів говорити про це. Але слова самі вирвалися:

— У мене BMW. Стара. E30. Я не знаю, скільки вона коштує зараз. Але мені потрібні гроші на ліки. І на комунальні. Якщо я не заплачу — квартиру заберуть.

Остап Іванович хмикнув, покрутив головою.

— Я розумію. Але ти подумай: машина — це просто залізо. Якщо ти продаси її — ти врятуєш собі життя. А якщо залишиш — ти будеш дивитися на неї з вікна і плакати, що не можеш сісти за кермо. Яке з цих двох ти обереш?

Дмитро не відповів. Він відвернувся до стіни, де тріщина тяглася вздовж шпалер, нагадуючи старий шрам.

— Продам, — сказав він тихо. — У мене немає вибору.

Він узяв телефон, який лежав на тумбочці, і набрав номер Сані.

— Саню, — сказав він. — Я хочу продати BMW. Знайди покупця.

На тому кінці запала тиша. Потім Саня видихнув — важко, розчаровано.

— Димон, ти здурів? Це ж твоя машина. Твоя душа!

— Моя душа тепер лежить без ніг у лікарні, — сказав Дмитро. — А гроші потрібні на ліки. І на квартиру. Якщо я не заплачу — я залишуся без даху над головою. І тоді моя душа спатиме під мостом.

Саня довго мовчав. Потім сказав:

— Я спробую знайти покупця. Але, Димон... вона чекатиме на тебе. Якщо колись ти захочеш її повернути — я допоможу.

— Дякую, — прошепотів Дмитро і поклав трубку.

Він лежав на ліжку, дивлячись у сіру стелю, і відчував, як у грудях щось обривається. Це було схоже на той момент, коли він уперше дізнався, що не зможе ходити. Тільки тепер він прощався не з ногами. Він прощався зі своїм минулим.

На його колінах, як завжди, спало кошеня. Маленьке руде створіння, яке Марічка назвала «Вовком» — на честь діда Слави. Воно не знало, що в його господаря оніміли ноги. Воно просто шукало тепло.

І коли Дмитро погладив його по м'якій шерстці, він відчув, як серце стискається. Не від болю. Від чогось іншого. Від розуміння, що в нього залишилося не так багато.

Двері відчинилися. На порозі стояла Марічка. Сьогодні вона була без фарб — тільки проста біла сорочка, джинси, волосся зібране в пучок. Вона тримала в руках пакет з чимось теплим.

— Привіт, — сказала вона. — Я принесла суп. І хліб.

Дмитро подивився на неї. На її руки, які не боялися бруду та фарби. На її очі, які завжди дивилися на нього з теплом. І він зрозумів, що не може сказати їй правду. Не може сказати, що продає BMW, що в нього немає грошей, що він — ніщо.

Він просто посміхнувся і кивнув.

— Дякую, — сказав він.

Вона сіла поруч, поклала голову йому на плече. За вікном ішов дощ, і краплі стукали у скло, наче просилися всередину.

Остап Іванович мовчки дивився на них зі свого ліжка, і на його губах грала ледь помітна посмішка.

— Ось воно, — прошепотів він так тихо, що ніхто не почув. — Справжнє багатство.

Кінець Глави 9.