Частина 2. «Точка неповернення» Глава 8. Кіт на онімілих ногах

Темрява була густою, як старе мастило. Вона не мала ні початку, ні кінця — просто в'язка чорнота, яка обпікала легені. Дмитро не чув нічого, але десь у глибині цієї порожнечі почувся звук. Скрегіт шин об мокрий бетон. І голос.

— Ей, чемпіоне, ти чого заснув? — голос був знайомим. Смішливим. Хриплуватим, як старий двигун на холостих.

Дмитро розплющив очі — і побачив його.

Андрій Вовченко стояв за кілька кроків. Він виглядав так само, як у день своєї загибелі — світле, вигоріле на сонці волосся, гострі вилиці, шрам над лівою бровою, який він отримав у юності, коли вилетів із картинг-баггі. На ньому був старий синій комбінезон «OMP» з витертими колінами — той самий, у якому він виграв свою останню гонку. Він посміхався, але очі його були сумними. А в руках він тримав талісман — срібне кермо зі схрещеними руками.

— Вовку, — прошепотів Дмитро. — Ти... ти живий?

— Живіший за тебе, друже, — засміявся Вовк. — А ти виглядаєш так, ніби тебе переїхав трактор. І не один.

Він зробив крок уперед. За його спиною з'явився світлий силует. Жіночий. Дмитро впізнав її одразу — Марічка. Вона стояла в білій сукні, боса, з розпущеним волоссям, і дивилася на нього з болем і ніжністю.

— Вона прийшла до тебе, — сказав Вовк. — Вона завжди приходить. Навіть коли ти тікаєш.

Він підійшов до Марічки, взяв її руку і вклав у долоню свій талісман. Срібло блиснуло в білому світлі.

— Тримай, — сказав Вовк. — Він більше не потрібен мені. Я вже вдома. А ви — ви ще маєте шанс. Тільки не біжи, Димон. Ти втомився бігти. Просто зупинись.

Він усміхнувся востаннє — широко, безтурботно, як колись на подіумі. А потім зник. І світ навколо почав плавитися, розтікатися чорними чорнилами.

Дмитро хотів крикнути. Але не міг.

— Він не кричить , — почувся десь здалеку чийсь спокійний голос. — Рефлекси збережені, але свідомість пригнічена. Будемо спостерігати.

І тоді прийшов біль.

Він прокинувся від різкого запаху хлорки та ліків. Пахло так, ніби хтось вилив цілу цистерну дезінфекції на стару ганчірку. Дмитро спробував ворухнути пальцями — вдалося. Спробував підняти голову — важко, але зміг.

Він лежав у маленькій палаті. Стіни були вишкрябані до блідо-зеленого кольору, який нагадував блювоту, що засохла на сонці. Штори на вікні — дешеві, сірі, з вицвілими квітами, які вже неможливо було розпізнати. Стеля мала тріщину, що йшла від люмінесцентної лампи, яка моргала зі зловісним ритмом, ніби намагалася передати азбуку Морзе. Біля ліжка стояла капельниця — прозора рідина повільно падала в його вену, і кожна крапля відлунювала десь у скронях.

Він спробував поворухнути ногами.

Нічого.

Він спробував знову.

Тиша.

Страх ударив, як струмом. Дмитро рвучко сів, забувши про біль, і спробував дотягнутися руками до стегон. Він чув, як його пальці стискають тканину лікарняної простирадла, але під нею не було нічого. Тільки оніміння. Холод. Порожнеча.

— Не ворушись, — почувся сухий, байдужий голос. — У вас перелом хребта в поперековому відділі. Три дні ми боролися за ваше життя. Ви вижили. Але функції нижніх кінцівок, на жаль...

Дмитро підняв голову. Біля дверей стояв лікар — худорлявий чоловік у білому халаті, з окулярами на кінчику носа. Його обличчя було втомленим і байдужим, ніби він казав це сотні разів.

— Що на жаль? — спитав Дмитро. Голос був хрипким, чужим.

— Повне ураження спинномозкових нервів на рівні L1-L2. Ми зробили все можливе. Але... — лікар розвів руками. — Ви не зможете ходити. Ймовірно, ніколи.

Ці слова впали в кімнату, як важкі камені. Дмитро дивився на лікаря, але не бачив його. Він бачив лише бетонну стіну, що наближалася до нього зі швидкістю 180 кілометрів на годину.

— Скільки? — ледве вимовив він.

— Що?

— Скільки мені лежати?

— Місяць. Можливо, два. Потім — реабілітація. Коляска. Вам доведеться звикати до нового життя.

Лікар повернувся і вийшов, залишивши по собі запах спирту та безнадії.

Дмитро закрив очі. Він намагався згадати, що сталося на треку. Він пам'ятав, як натиснув на газ, як BMW ковзнула на мокрому бетоні, як він зрозумів, що не втримає її. Потім — удар. І обличчя Вовка. Він бачив його уві сні. І Марічку. І талісман.

Двері відчинилися знову. На порозі стояв Саня-Резина. Він був блідий, без свого звичного рожевого комбінезона, у простій сірій футболці. Його руки тремтіли.

— Димон, — сказав він тихо. — Ти живий. Це головне.

Дмитро не відповів. Він дивився у стелю, де повільно моргала лампа.

— Ти що, — сказав він хрипко. — Прийшов пожартувати? Скажи, що це жарт. Скажи, що я відлежуся і встану.

Саня підійшов до ліжка, сів на стілець біля нього. Він не жартував. Він дивився на Дмитра, і в його очах був такий біль, якого Дмитро ніколи не бачив у свого веселого друга.

— Я не буду жартувати, Димон, — сказав Саня. — Я прийшов сказати, що я поруч. І що це я витягнув тебе з машини. Доки вона не загорілася. Ти був непритомний, а я тягнув тебе за куртку, і дощ лив, і я думав: «Тільки не помри, будь ласка, не помри, бо хто тоді буде казати мені, що я погано гальмую?»

Він замовк, витираючи очі рукавом.

— Ти герой, — прошепотів Дмитро. — Ти врятував мені життя.

— Я врятував тобі життя, щоб ти його прожив, — сказав Саня. — А не лежав тут і не дивився в стелю.

У цю мить двері знову відчинилися — різко, голосно. І в палату вбігла Марічка.