Глава 6. Субота

Дмитро повернувся додому в сутінках. Дощ перестав, але вулиці ще блищали, і вогні ліхтарів розпливалися в калюжах, наче акварель. Він піднявся сходами до своєї маленької квартири на вулиці Кривоноса, відчинив двері й зупинився.

Усередині було тихо. Дуже тихо. На столі лежали старі журнали про автомобілі, на підлозі — деталі від карбюратора, який він так і не допаяв. У кутку стояв шолом, який Саня забув у нього в машині — з усміхненим смайликом. Дмитро дивився на нього й думав про Марічку.

Він думав про те, як вона торкнулася його шраму. Як пила гарячий шоколад із перцем, прикриваючи очі від задоволення. Як посміхнулася, коли він запросив її в гори.

А потім він згадав Віктора.

Його пальці стиснулися в кулак. Він не хотів ревнувати, але ревнощі були отруйними, вони просочувалися крізь шкіру, як мастило, яке не вимивається. Віктор — елітна сім'я, гроші, зв'язки, новий Mercedes. Він може дати їй усе. А Дмитро — тільки стару BMW і шрами. Історію про те, як він колись був чемпіоном, а тепер ремонтує чужі машини, щоб звести кінці з кінцями.

Він сів на диван, обхопив голову руками. У кутку стояла фотографія — він на подіумі, з кубком, молодий, щасливий, безтурботний. Тепер він дивився на неї і не впізнавав себе.

Телефон завібрував. Дмитро підняв трубку, хоча не хотів ні з ким говорити. На екрані висвітилося: «Саня-Резина».

— Димон! — голос Сані був гучним, веселим, як завжди. — Ти де? Я тобі дзвоню вже тричі. Ти що, помер?

— Ні, — відповів Дмитро втомлено. — Що сталося?

— Сталося те, що я тобі казав! Той хлопець на GT-R кинув виклик. Офіційно. У суботу, на аеродромі. Він зібрав усіх — і тих, з Сихова, і Льоху на Dodge, і ще пару хлопців зі «Скорості». Кажуть, він приїхав з Києва, щоб побити рекорд траси. Але головне — він хоче ганяти з тобою.

Дмитро замовк. У суботу. Він обіцяв Марічці поїхати в гори в суботу.

— Я не можу, — сказав він. — У мене справи.

— Які справи? — зареготав Саня. — Димон, ти серйозно? Ти ж бачив його машину. Він думає, що він король. А ти — старий дід, який боїться виїхати на мокрий асфальт. Ти ж сам казав: «Подивимося, що твій комп'ютер зробить у дощ». Ось тобі шанс. У суботу обіцяють дощ. Справжній. Ливень. Саме те, що ти любиш.

Дмитро провів рукою по обличчю. Він відчув, як пальці трохи тремтять — не від страху. Від спокуси.

— Саню, я не можу, — повторив він. — Я обіцяв...

— Що ти обіцяв? — перебив Саня. — Ти обіцяв собі, що повернешся? Чи ти обіцяв якійсь дівчині, що будеш повільним? Димон, я бачив твої очі на аеродромі. Ти хотів їхати. Ти хотів мчати. Ти просто боїшся визнати, що тобі це потрібно.

Дмитро мовчав. Він знав, що Саня правий. Частина його — та, яка все ще пам'ятала швидкість, — кричала: «Їдь! Доведи! Покажи їм!» Але інша частина — та, яка вперше за довгі роки відчула тепло долоні Марічки, — шепотіла: «Залишся. Будь поруч. Не ризикуй».

— Я подумаю, — сказав він нарешті.

— Думай швидко. Субота — завтра, — Саня засміявся. — А якщо ні — я сам поїду на твоїй BMW. Правда, я вріжуся в той ровер, але тобі ж усе одно, так?

Він відключився.

Дмитро залишився сидіти в напівтемряві. За вікном почувся трамвайний дзвінок. Він глянув на годинник — восьма вечора. Він міг би зателефонувати Марічці, сказати, що не зможе поїхати. Або міг би написати Сані, що він погоджується. Але він не зробив ні того, ні іншого.

Він просто сидів і дивився на шолом зі смайликом.

А потім він згадав холодний погляд Віктора. Згадав, як Віктор поцілував Марічку в щоку. Як він сказав: «Будь обережна з цими старими машинами. Вони часто ламаються».

І Дмитро зробив вибір.

Він узяв телефон і набрав номер Сані.

— Я погоджуюся, — сказав він. — У суботу. На аеродромі. Але скажи йому: я не буду грати в його ігри. Я буду їхати по-своєму. Якщо він хоче перемогти — хай наздожене.

Саня закричав у трубку від радості, але Дмитро вже не слухав. Він поклав телефон і подивився на фотографію з кубком.

— Це не спорт, — прошепотів він у порожнечу. — Це просто хобі. Я просто хочу відчути себе живим.

Але десь глибоко він знав, що це брехня. Він не хотів відчути себе живим. Він хотів довести Віктору, що він — не просто старий механік із робітничими руками. Він хотів довести Марічці, що він вартий більшого, ніж квіти та новий Mercedes. Але найстрашніше — він хотів довести це самому собі.

Він ліг на диван і дивився у стелю, поки за вікном не згасли всі вогні.

А вранці йому зателефонувала Марічка.

— Дмитре, — сказала вона. — Я підготувалася до поїздки. Я взяла олівці та папір. Де ми зустрінемося?

Дмитро затамував подих. Він чув її голос — теплий, трохи сонний, і в ньому була надія. Та сама надія, яку він збирався розбити.

— Марічко, — сказав він дуже тихо. — Я не зможу поїхати в суботу. У мене... у мене термінова робота. Я не можу скасувати.

На тому кінці лінії запала тиша. Вона тривала довго, дуже довго. Дмитро чув, як вона дихає, і це дихання було болючим.

— Я зрозуміла, — сказала вона нарешті. Голос був рівним, але в ньому з'явилася крижинка. — Може, іншим разом.

— Марічко...

— Усе добре, Дмитре. Я не ображаюся. Просто... будь обережний. І не дуже швидко.

Вона поклала трубку.

Дмитро стояв посеред кімнати, тримаючи телефон у руці, і відчував, як разом із її голосом із нього виходить щось важливе. Щось, що він тільки почав знаходити.

Але вибору не було. Він уже сказав «так» Сані. Він уже пообіцяв собі, що доведе.