Глава 5 Гарячий шоколад і холодний погляд

Глава 5. Гарячий шоколад і холодний погляд

Дощ перетворив Львів на дзеркало. Бруківка блищала, відбиваючи сірі хмари та жовті ліхтарі, які вже починали запалюватися, хоча було лише третя година дня. Дмитро йшов поряд із Марічкою, відчуваючи, як краплі стікають по його шкіряній куртці, і не відчуваючи холоду. Вона вела його вузькими вуличками, повз стару аптеку, повз крамницю з вишиванками, поки вони не вийшли на Вірменську.

Тут, між двома кам'яницями з різьбленими дверима, тулилася маленька крамниця з вивіскою: «Шоколадна майстерня». Зсередини линув густий, солодкий аромат, який змішувався з запахом вологи та старого дерева.

— Ось тут, — сказала Марічка, штовхаючи важкі дубові двері. — Тут роблять найкращий гарячий шоколад у Львові. З перцем чилі та корицею. Або з апельсиновою цедрою. Я беру з перцем — він зігріває зсередини.

Вони зайшли. Усередині було напівтемно, пахло какао, ваніллю та свіжою випічкою. Стіни були заставлені дерев'яними полицями з банками, у яких зберігалися зерна, стручки ванілі та палички кориці. За прилавком стояв молодий чоловік у брудному білому фартуху, який саме збивав вершки у великій металевій мисці.

— Марічко! — вигукнув він, побачивши її. — Ти сьогодні знову мокра, як горобець. Сідай, я тобі зварю твій улюблений.

— Два, Богдане, — посміхнулася Марічка. — І два круасани з мигдалем. Мій друг любить солодке, хоч і не зізнається.

Дмитро хотів заперечити, але промовчав. Він сів за маленький столик біля вікна, звідки було видно, як дощ змиває вулицю. Марічка сіла навпроти, зняла мокрий светр і залишилася в тонкій білій сорочці. Вона виглядала тендітною, майже крихкою, але в очах горів той самий вогонь, що й на аеродромі.

— Розкажи мені про Краків, — сказав Дмитро. — Ти обіцяла.

Вона зітхнула, обхопила чашку руками, яку їм приніс Богдан. Гарячий шоколад парував, і по кімнаті поплив аромат перцю, шоколаду та апельсина. Дмитро спробував — напій був густим, майже тягучим, і справді обпалював язик легкою гостротою, яка розливалася теплом по всьому тілу.

— Я поїхала до Кракова три роки тому, — почала Марічка. — Мені здавалося, що Львів замалий. Що я задихаюся в цих вузьких вуличках. А в Кракові — широчінь, Вавель, Вісла, люди з усієї Європи. Я думала, що там знайду себе.

Вона зробила ковток.

— Я малювала. Працювала бариста. Познайомилася з хлопцем. Він був поляком, студентом Ягеллонського університету, вивчав історію мистецтва. Ми разом ходили на виставки, пили каву на Ринку, він дарував мені квіти. Я думала, що це кохання.

Вона замовкла, дивлячись у вікно. За склом проїхав трамвай, розбризкуючи калюжі.

— А потім виявилося, що він просто хотів мене малювати. Як натурницю. Він збирав портфоліо для вступу в академію. А коли намалював останній ескіз — сказав, що йому стало нудно. І пішов до іншої. Просто так. Без пояснень.

Дмитро стиснув чашку. Йому захотілося запитати, як звали того ідіота, щоб знайти його і... але він стримався.

— Я повернулася, бо зрозуміла, — продовжила Марічка. — Кохання не шукають. Воно приходить само. І не в Кракові, не в Парижі — воно може прийти у дворику на Друкарській. Просто треба не втікати.

Вона подивилася на Дмитра, і він відчув, як його серце зробило зайвий удар. Вона не сказала прямо, але він знав: вона мала на увазі його.

Він хотів щось відповісти, але в цю мить двері кав'ярні відчинилися, і впустили вологий вітер із вулиці. У проході стояв чоловік. Високий, статний, з темним волоссям, зачесаним назад, у дорогому пальті кольору графиту. Його обличчя було точеним, виразним, а в руках він тримав букет червоних троянд — такий самий, який Дмитро бачив уранці на площі.

Він усміхнувся, побачивши Марічку.

— Марічко! А я тебе шукаю. Ти казала, що будеш тут.

Він підійшов до столика, не звертаючи уваги на Дмитра, нахилився і поцілував Марічку в щоку. Вона злегка напружилася, але дозволила.

— Вікторе, — сказала вона трохи знічено. — Я не знала, що ти прийдеш.

— Я вирішив зробити сюрприз. — Віктор повернувся до Дмитра, простягнув руку. — Віктор Ковальчук. А ви... друг Марічки?

Дмитро підвівся. Потиснув руку. Долоня Віктора була сухою, м'якою, без жодної мозолі. Рука людини, яка ніколи не тримала ключа, не знала, що таке мастило чи брудний двигун. І ця рука належала чоловікові, який тільки що поцілував Марічку.

— Дмитро, — відповів він коротко. — Просто Дмитро.

Віктор сів на вільний стілець, не питаючи дозволу. Він поклав троянди на стіл, і їхній запах перебив аромат шоколаду.

— Знаєш, Марічко, — сказав він, звертаючись до неї, але дивлячись на Дмитра, — мій батько щойно купив новий Mercedes. S-клас. Ми хотіли поїхати на вихідні до Трускавця. Ти ж любиш гори. І я подумав, що ти погодишся.

Дмитро відчув, як у животі стиснувся вузол. Він знав прізвище Ковальчуків. Це була одна з найбагатших родин у Львові — мережа автозаправок, будівельний бізнес, зв'язки в мерії. Віктор був не просто хлопцем з елітної сім'ї — він був тим, кого Дмитро ніколи не зміг би назвати своїм конкурентом у звичайному житті.

— Я ще не вирішила, — обережно відповіла Марічка. — Я малюю замовлення, треба закінчити.

— Ти завжди малюєш, — засміявся Віктор. — Але ж треба іноді дихати. Гори, свіже повітря, хороша машина...

Він знову глянув на Дмитра, і в його очах блиснула холодна іскра. Він уже оцінив шкіряну куртку, старі черевики, вицвілу футболку «Gulf Racing». І він зрозумів: перед ним не рівня.

— А ви, Дмитре, теж любите машини? — спитав Віктор з удаваною цікавістю. — Я бачу, у вас руки... робітничі. Працюєте в автосервісі?