Глава 2. Аеродром

Дорога на Винники уночі — це стрічка, яку хтось недбало кинув між пагорбами. Ліхтарі тут рідкісні, і Дмитро їхав на дальньому світлі, вихоплюючи з темряви мокрі стовбури дерев і краєвидки старих дач, що ховалися в садах. BMW слухняно перебирала лапами по асфальту, двигун гудів на середніх обертах, і Дмитро вперше за довгий час відчув, як м'язи на плечах розслабляються.

Він думав про неї.

Про дівчину з олівцем, яка побачила тріщину на крилі. Вона не питала про швидкість. Вона питала про тишу. Він не знав її прізвища, не знав, де вона живе, але чомусь саме її обличчя стояло перед очима, коли він вмикав поворотник, звертаючи на ґрунтовку.

За кілометр попереду в небо били три тонкі промені — хтось уже прогрівав двигуни.

Колишній аеродром біля Винник був мертвим місцем. Бетонні плити, колись призначені для літаків, тріснули й поросли травою, яка пробивалася крізь шви. Злітна смуга тяглася в темряву майже на кілометр, і по краях стояли іржаві ангари з вибитими вікнами — їхні ребра нагадували скелети доісторичних тварин. Тут пахло пилом, сухою травою і — несподівано — свіжим вихлопом.

Дмитро заглушив двигун і вийшов.

Саня-Резина вже був тут. Його машина — старий, переварений у гаражі Ford Sierra, розмальований у чорно-білу шашку, нагадував таксі з фільму жахів — стояв боком до смуги. А сам Саня сидів на капоті, тримаючи в одній руці банку енергетика, а в іншій — шолом з усміхненим смайликом.

Його вицвілий рожевий комбінезон був розстебнутий до пояса, оголюючи брудну білу футболку. На ногах — червона та зелена шкарпетки, що стирчали зі старих кросівок. Він нагадував клоуна, який випадково забрів на серйозне змагання.

— О, Димон! — закричав Саня, зістрибуючи з капота. — А я вже думав, ти здувся! Думав, ти там, на Староєврейській, так і стоїш, поки іржа тебе не з'їсть.

Він підійшов і сильно ляснув Дмитра по плечу. Від Сані тхнуло бензином, потом і яблучним соком.

— Ти чому не в комбінезоні? — спитав Саня, оглядаючи його шкірянку. — Тут же вітер, продме.

— Я не збирався ганяти, — відповів Дмитро. — Я просто подивитися.

— Ага, — Саня підморгнув. — Я теж просто подивитися. Ось уже третій рік просто дивлюся. Іноді навіть на педалі наступаю, випадково.

Він показав рукою в кінець смуги. Там, біля старого бетонного блоку, юрмилися ще три машини: дві японські "стріли" з низькою підвіскою і один величезний Dodge, який димів так, ніби збирався злетіти.

— Хто це? — спитав Дмитро.

— Місцеві. Хлопці з Сихова, — Саня скривився. — У них там клуб "Скорость". Уявляєш? "Скорость". Назвалися, як у 90-х. Вони на своїх японках їздять по прямій, наче вважають, що гонка — це хто більше газу натисне. Бездушні машини. Ні душі, ні звуку.

— А Dodge?

— О, це Льоха. Він виграв лотерею, купив цей танк і тепер думає, що він Монте-Карло. — Саня засміявся. — Але ти глянь, що там за кермом.

Дмитро придивився. З відкритих дверей Dodge вивалилося щось масивне, волохате, у шкіряному жилеті. Чоловік був схожий на ведмедя, якого змусили одягнути окуляри.

— І це все? — тихо спитав Дмитро. — Тільки ці?

— А ти чого хотів? Чемпіонату світу? — Саня розвів руками. — Це Львів, Димон. Тут радіють, коли світлофор працює. Але, — він нахилився до вуха Дмитра, — є один. Він ще не приїхав. Але він буде.

— Хто?

— Той, хто купив собі GT-R. Чорний, на низькому профілі. Виглядає, як космічний корабель. Їздить так, наче в нього під сидінням бомба. Ти його побачиш — зрозумієш.

Саня відпив енергетик і раптом став серйозним. Це тривало рівно дві секунди, але Дмитро встиг помітити, як змінилися очі друга. Вони стали колючими, уважними.

— Димон, — сказав Саня тихо. — Ти пам'ятаєш, як ми на "Формулі" в дощ? Як ти тоді виграв на слизькому треку, коли всі вилетіли?

Дмитро мовчав.

— Я пам'ятаю твої руки на кермі. Вони не тремтіли. Жодного разу, — Саня кивнув на BMW. — А зараз ти боїшся. Я бачу. Ти боїшся, що якщо сядеш за кермо — не зможеш зупинитися. Але, Димон, ти ж не в спорті. Ти ж просто так, хобі. Для себе. Для душі.

Дмитро відвів погляд. Він дивився на злітну смугу, що губилася в темряві. Десь на середині бетон був вирваний — там зяяла чорна яма, залита калюжею. Професійним оком Дмитро оцінив: на швидкості понад 120 — це смертельна пастка.

— Там яма, — сказав він, показуючи пальцем. — На третьому повороті, якщо рахувати від старту. Треба обходити ліворуч, майже по траві.

— Я знаю, — засміявся Саня. — Я вчора туди влетів. Ледве вигріб. Але ти ж геній, Димон. Ти перший побачив. Сідай.

— Я в джинсах.

— Сідай!

— У мене немає шолома.

— Візьми мій! — Саня кинув йому шолом зі смайликом. — Я посиджу, подивлюся. Потім ти мені розкажеш, що я робив не так.

Дмитро зловив шолом. Він був легким, дешевим, китайським — такий не врятує при серйозному ударі. Але Дмитро не збирався на серйозний удар.

Він підійшов до своєї BMW, відчинив двері. Шкіряний салон пахнув старим деревом і пилом. Він сів, опустив вікно до кінця (шолом не вдягав, просто поклав на пасажирське сидіння), завів двигун.

Рядний шестициліндр здригнувся, закашляв і заспівав своєю низькою, оксамитовою нотою. Дмитро витиснув зчеплення, ввімкнув першу, і BMW повільно покотилася на старт.

Саня стояв осторонь, розмахуючи банкою, ніби прапорцем.

— Поїхали! — крикнув він. — Покажи цим дітям, де раки зимують!

Дмитро видихнув. Усі тривоги, думки про Марічку, про сіру бруківку, про тріщину на крилі — все зникло. Залишилася тільки смуга бетону, що тікає в темряву, та звук двигуна, який просив волі.