11 глава

Кожен наш крок по Калиновому мосту відгукувався стогоном металу, що плавився. Розпечений багрянець під ногами періодично вибухав стовпами вогню, наче річка Смородина намагалася дістати нас, злизати наші «вуалі» і потягнути на дно, у свою свинцеву течію.

Я бачила, що Алісу трусить. Її пальці так міцно вчепилися в мою куртку, що я відчувала кожен її здриг. Я чудово розуміла: її організм зараз працює на межі, викидаючи кінські дози адреналіну та кортизолу в спробі врятуватися від термічного шоку. Її зіниці були розширені, а дихання стало поверхневим і частим — типова картина гіпервентиляції на фоні панічної атаки. Але вона йшла поруч, не відстаючи ні на крок, спираючись лише на залишки власної сили волі.

— В нас усе вийде. Ми повернемося назад, — прошепотіла я, хоча мій власний голос здавався мені чужим у цьому гуркоті. 

— Ліліт, а ти впевнена, що ми зможемо заплатити ціну за наше повернення? — її очі, розширені від жаху, вдивлялися в мої. 

— В нас немає вибору. Я зроблю усе, щоб ти з тваринами повернулась назад... 

— А ти?

Відповісти я вже не встигла. Та й я не знала відповіді. Ми якраз дійшли до кінця мосту, де розпечений метал нарешті поступився місцем сизому інею Нави. Охоронець — велетенська постать мого Одіссея — ще раз подивився на нас. У його золотих, потойбічних очах я на мить побачила той самий погляд, яким він завжди дивився на мене вдома, коли випрошував щось смачне поза раціоном. Це був миттєвий спалах тепла в океані абсолютного холоду. А потім він відвернувся, зливаючись із димом Смородини.

Як тільки ми ступили на тверду землю, повітря застигло. Гуркіт річки зник, наче хтось просто вимкнув звук або помістив нас у вакуумну камеру. Фізика тут працювала за іншими правилами. Різкий перепад температур мав би викликати миттєвий спазм судин, але замість цього моє тіло просто заніміло.

Перед нами з'явився Маркіян. Але це вже не був той похмурий нотаріус у темному костюмі, якого ми знали. Тут, за межею, його людська подоба розвіялася, як непотрібна ілюзія.

Він став вищим, а його фігура тепер здавалася витканою з самої матерії Нави — темної, щільної, поглинаючої будь-які відблиски. Одяг втратив звичні обриси: це більше не був костюм, а скоріше багатошарові масиви невідомої тканини, що струменіли, як розлита ртуть, не маючи жодного шва, ґудзика чи застібки.

Але найбільше змінилося його обличчя. Моє око, звикле миттєво оцінювати тургор шкіри, мікрорельєф, рівень гідратації та анатомію обличчя, не могло зачепитися за жодну людську недосконалість. Його шкіра нагадувала відполірований темний алебастр — абсолютно позбавлена пор, ліпідної мантії, мімічних зморщок чи тієї ледь помітної судинної сітки, яка свідчить про горіння кисню в крові. Це була ідеальна, мертва симетрія. Вона порушувала всі закони біології і саме цим викликала первісний, глибокий жах.

Його волосся не розвіювалося, а ніби повільно пливло в невидимому потоці, стираючи межу між його силуетом і тлом нічного неба. А очі... Вони втратили білки й райдужки, перетворившись на два глибокі провали в саму порожнечу. В їхній глибині повільно, заворожуюче обертався сріблястий зоряний пил. Цей погляд манив. Ще мить тому я його ненавиділа, а зараз хотіла втопитися в цій бездоні. 

Холод пройшов по моїй спині, пробираючи до самих кісток. Якщо такий нелюдський, божественний вигляд мав звичайний провідник, простий слуга цього місця... то ким же тоді був той Принц Порогу, до якого він нас вів і якому я мала віддати своє слово?

— Ласкаво просимо в Нав, — промовив Маркіян. Його голос більше не вібрував у повітрі, він зазвучав прямо в моїй голові, наче чиста, холодна кристалічна нота. — Тут час не тече, він застигає краплями смоли на корі Світового Дерева.

Я глянула вгору. Над нами не було неба. Там висіло Чорне Сонце — величезний диск абсолютної темряви, оточений короною блідого срібного полум’я. Воно не гріло, воно безжально висмоктувало залишки тепла з моїх клітин. Мій розум відчайдушно намагався вхопитися за знайому логіку: як може функціонувати організм у середовищі, де термодинаміка працює у зворотний бік і де ентропія дорівнює нулю?

Саймон і Беатріс прослизнули повз мої ноги. У цьому світі мої коти виглядали як маленькі тіні, що світилися зсередини. Руда шерсть Саймона стала золотим туманом, а чорна шубка Беатріс зливалася з темрявою, залишаючи видимими лише її круглі фосфоресцентні очі.

— Ви зробили перший крок, — Маркіян ледь помітно повів рукою з ідеально довгими, блідими пальцями, вказуючи на безкрайню пустку попереду. Іній під його жестом розступився, відкриваючи вузьку стежку, що нагадувала тріщину в льодовику. — Але Нав не любить живих. Чим ближче до Садів Принца, тим сильніше вона намагатиметься зробити вас своєю частиною. Спробуйте не забути свої імена. В цьому світі ім'я — це єдине, що тримає вашу душу в тілі, поки ви не сплатите борг.

Я міцніше стиснула холодну руку Аліси. В моїй кишені колода Таро відчувалася напрочуд важкою, наче складалася зі справжніх залізних дверей.

— Веди, — сказала я, відчуваючи, як дихання перетворюється на кришталеву пару на моїх губах. — Ми прийшли за лавандою.

Ми йшли за Маркіяном слід у слід. Під ногами хрустів сизий іній, але цей звук не мав луни — порожнеча Нави миттєво поглинала його. Навколо нас почав виростати дивний ліс. Це були не дерева, а застиглі, напівпрозорі стовпи, що нагадували брудний кришталь або змутніле скло. Ліс не мав запаху. Я звикла розпізнавати найтонші ноти ефірних олій та екстрактів, і ця абсолютна ольфакторна порожнеча була ще одним доказом того, що ми знаходимося поза межами життя. Усередині кожного з кришталевих стовпів ледь помітно пульсувало тьмяне світло.

— Не торкайтеся їх, — голос Маркіяна пролунав у моїй голові, гострий, як скальпель. — Це застиглі спогади тих, хто ще не пройшов очищення. Вони шукають тепло, щоб знову відчути себе живими. Якщо віддасте їм свою пам'ять, забудете власне ім'я і вже ніколи не зможете повернутися.