9 глава

Спочатку ми вирішили пошукати якусь інформацію про Яв, Прав, Нав та Сади Принца Порогу.

— Це все не може бути правдою. Це якийсь дурний жарт, — Аліса ще намагалась виправдати все, що бачила та чула, але вже принесла ноутбук для пошуку інформації.

Ми розділилися, намагаючись знайти логіку там, де вона, здавалося, давно розчинилася в озоновому мареві. Поки Аліса штурмувала мережу, я занурилася в бібліотеку. Як провізор, я звикла довіряти системності. Кожна речовина має свою формулу, кожен процес — протокол. Але «Чорна лаванда» випадала з будь-якої класифікації. Вона не підпорядковувалася законам біології, які я вивчала роками; якщо вона справді росла в «Садах Принца Порогу», то її термодинаміка мала базуватися на зовсім інших фізичних принципах. 

Запах озону став сильнішим після того, як я прочитала про Чорну Лаванду, але Маркіян не з'являвся. Це не могло не радувати, бо мені потрібен був час на те, щоб усе обдумати. 

— Ліліт, я, здається, знайшла інформацію. Дивись.

Аліса розвернула ноутбук до мене. На екрані світився текст із якогось напівзакинутого блогу етнографів:

«...Тримається все сутнє на Світовому Дереві, чиє коріння п’є пам’ять із глибин Нави, а крона тримає зорі Праві.

Прав — це світ Білого Сонця, де кожна думка є істиною, а кожна дія — законом. Там немає плоті, лише чиста воля та світло, що не знає тіні.

Яв — це світ Червоного Сонця, де енергія стає матерією. Тут ми дихаємо, п’ємо воду і помираємо, стаючи добривом для коріння Дерева. Це світ рівноваги, де світло і темрява борються за кожну живу душу.

Нав — це світ Чорного Сонця. Це не пекло, як вважають невігласи, а великий резервуар усього, що було і що могло бути. Це світ льоду, спокою та вічної пам'яті, де душі очищуються від земного бруду перед тим, як знову стати брунькою на гілках Яви.»

— Згідно цієї легенди, нам потрібно спуститися до Аду у гості до Аїда? — Аліса нервово смикнула мишку в руці.

— Алісо, то грецька міфологія, а це слов'янська. Там інші Боги.

— Це не змінює ситуацію. Це світ мертвих! Мій здоровий глузд відмовляється вірити у це.

— А в прялю на горищі ти повірила швидко, — тепер я знала, що саме шукати.

Я продовжувала переглядати старі книги, але відчувала: відповідь не лише в текстах. Мені потрібна була інша система координат. Я дістала колоду Таро — вона завжди допомагала мені бачити межі. Карти лягли на важкий дубовий стіл:

• Справедливість: непохитність закону, який неможливо обійти.
• Смерть: не кінець, а перехід крізь двері, що не мають вороття.
• Жрець (перевернутий): знання, що передаються не словами, а болем.

Це не було передбаченням. Це був опис Порогу.

— Я її бачила! І я все ще думаю, що усе це якісь колективні галюцинації, — Аліса почала швидко стукати по клавішах. — Але якщо ця Нав існує, то хто такий цей «Принц»? У Вікіпедії про нього ні слова.

— Можливо, тому що Принц — це не ім’я, а посада, — тихо відповіла я.

Раптом Одіссей, який до того спокійно спав біля каміна, різко підвівся. Він не загавкав, але його низьке, горлосте гарчання змусило повітря в кімнаті завібрувати. Коти, Саймон та Беатріс, синхронно завмерли на підвіконні, вдивляючись у темряву саду з такою інтенсивністю, наче там розгорталася битва.

— Вони теж бачать «галюцинації»? — запитала я, не відводячи погляду від карт.

Аліса замовкла. Вона підійшла до вікна, обережно відсунувши штору.

— Ліліт, там у саду... повітря наче тремтить. Як над розпеченим асфальтом, тільки зараз холодний ранок.

— Нам не допоможе гугл, — я закрила книгу, ігноруючи погоду. — Якщо Чорна Лаванда росте там, де застигає час, то нам доведеться просити Маркіяна стати нашим провідником.

— Ти з глузду з'їхала? — Аліса розвернулася до мене. — Він щойно показав тобі, як ламає ребра твоїй... прабабці? Хто вона взагалі?

— Вона була частиною цього ланцюга. Він показав мені, чому він це зробив. Це була операція, Аліс. Жорстока, але, можливо, необхідна. І зараз він — єдиний хірургічний інструмент, який у нас є.

Я взяла у руки найзапиленішу книгу. На ній було написано «Родовід слов’янських богів». Я почала гортати тонкі, як цигарковий папір, сторінки. Тут було усе: від створення світу до тих, хто може його погубити. Я побачила Його. Світове дерево, яке я бачила у видінні, коли ми їхали сюди.

Малюнок був виконаний детально, але туш здавалася занадто темною, наче вона поглинала світло настільній лампі. Велетенський дуб розривав межі сторінки, впираючись корінням у саму назву розділу.

За вікном у цей момент різко потемніло. Ще хвилину тому сонце здавалося стерильним та яскравим, хоч і холодним, а тепер небо затягнуло важкими, сизими хмарами, що нагадували розлите олово. Вітер, який до того лише злегка гойдав верхівки сосен, перетворився на рвучкий протяг, що змусив важкі дубові рами бібліотеки жалібно скрипнути. Одіссей, мій велетенський ньюфаундленд, тривожно підвівся і підійшов до вікна, вдивляючись у сад, де дерева тепер гнулися під натиском стихії. Я відчула, як впав атмосферний тиск — зараз це відчувалося як падіння самої завіси між світами.

Я примружилася, розбираючи дрібний шрифт під ілюстрацією. Це була не просто міфологія. Це була карта.

Погортавши книгу, я знайшла потрібний розділ. Букви на пожовклому папері здавалися застиглими краплями старої крові.

«...На межі цих світів, там, де коріння торкається порожнечі, стоїть Принц Порогу. Син Чорнобога та богині Мари, народжений у мить, коли Хаос зустрівся зі Смертю. Його обов'язок — не давати тіням отруювати світ живих. Він — Ваги, що тримають Точку Рівноваги. Він не має серця, бо його серце — це сам Закон. Але легенди кажуть, що Принц виступив проти волі батька, врятувавши одну єдину іскру життя, яка не мала йому належати.