8 глава

Сонце пробивалося крізь важкі штори бібліотеки, але воно не приносило тепла. Для мене воно виглядало як підсвітка на операційному столі — надто яскраве, надто викривальне. Я сиділа перед своїм розкритим кейсом, де в ідеальному порядку стояли скляні флакони, піпетки та цифрові ваги. Мій звичний світ молекул та реакцій зараз здавався крихким щитом проти того божевілля, що оселилося в моєму пульсі.

Я професійно налаштувала ваги. Руки діяли автоматично, звично відмірюючи спиртові розчини, але розум буксував. На столі лежав рецепт Юстини. Я перечитувала його вже вдесяте, намагаючись знайти логічну помилку, за яку міг би зачепитися мій раціональний розум.

— Extractum Hyoscyami nigri — екстракт блекоти чорної. Тут усе ясно. Алкалоїди групи атропіну. Смертельна доза викликає параліч дихання, але в мікродозах — глибокий галюциногенний сон. У моїй практиці це була б отрута, за яку позбавляють ліцензії, але тут це лише база. 

— Venenum Viperi — отрута гадюки. Нейротоксини. Вона має «заморозити» передачу нервових імпульсів, перетворюючи тіло на нерухому оболонку.

А от третій пункт був моїм персональним пеклом. Succus Lavandulae atrae — сік чорної лаванди.

Я перевірила всі доступні бази даних, міжнародні ботанічні реєстри та навіть закриті форуми провізорів, де обговорювали найрідкісніші алкалоїди. Чорної лаванди не існувало. Була фіолетова, рожева, навіть біла, але «atra» — це була ботанічна фікція. Або ж інгредієнт, який не належав цьому світу. Провізор всередині мене бився в істериці: ти не можеш приготувати препарат, якщо один із компонентів — привид. Це все одно що намагатися синтезувати антибіотик із сонячного світла та пилу.

— Ти знову за цим папірцем? Машина прогріта, Ліліт. Я закинула твої речі в багажник.

Голос Аліси змусив мене здригнутися, і я ледь не перекинула флакон із дистилятом. Вона стояла у дверях, стискаючи в руці ключі від нашої автівки та свою валізу. Її обличчя було блідим, під очима залягли темні тіні. Вона не бачила мого сну про Катерину, але моєї розповіді їй вистачило, щоб зібрати речі за п'ятнадцять хвилин.

— Ліліт, ми їдемо. Прямо зараз. Мені плювати на цей маєток, на твій спадок і на те, що цей Маркіян — «не людина». Це не готичний роман, це реальне життя, і в ньому від психопатів просто тікають. Ми доїдемо до Одеси і забудемо цей жах як поганий тріп. Будемо засмагати на сонечці. 

Я повільно піднялася. Моє серце, те саме, що тепер було моїм прокляттям, зробило болючий, тягучий поштовх. Воно наче налилося свинцем.

— Я не зможу, Аліс. 

— Що за дурниці? Просто виходимо через хвіртку! Хто нас зупинить? Він? Я в нього перцевим балончиком пирсну! Якщо не подіє, то в мене ноутбук важкий.

Я підійшла до неї і поклала руку на плече. Її куртка була холодною, вона справді вже виходила на вулицю. 

— Я намагалася вночі, поки ти спала. Як тільки я наблизилася до межі саду, серце почало вириватися з грудей. Не від страху. Це був фізичний тиск, Аліс. Наче невидима лебідка тягнула мої клапани назад, до цього будинку. До нього. Я прикута на біологічному рівні. Якщо я перетну ту лінію, моє серце просто розірветься від перевантаження. Мій максимум - це сад, дім та ліс.

Аліса безсило опустила валізу. Звук удару об паркет пролунав як постріл у порожній залі. 

— То ми в заручниках? У вбивці? 

— Ти можеш поїхати. Ти єдина, хто ніяк не пов'язаний із цим місцем. Твій пульс належить тільки тобі. Тікай, поки є можливість.

Вона могла просто сісти в машину і зникнути. Повернутися до нормального життя, де косметику продають у магазинах, а не варять із блекоти. Але Аліса стояла на місці, і ключі в її руці тремтіли так сильно, що видавали металевий дзвін.

— Я не залишу тебе тут з цим тираном. Ще раз скажеш такі дурниці — і я тебе вдарю, — видихнула вона, кидаючи ключі на столик. — Але якщо ми помремо, я тебе і на тому світі дістану. Буду привидом ходити і нити над вухом, що я ж казала.

Мені потрібно було вирватися назовні. Повітря в бібліотеці стало занадто густим, воно пахло старою шкірою та прихованою загрозою. Я вдягла кросівки і вибігла на пробіжку — це був єдиний спосіб спалити адреналін, який заважав думати.

Я бігла лісовою стежкою, відчуваючи, як легені пече від холодного ранкового повітря. Кожен крок відгукувався болем у скронях. Я намагалася зосередитися на механіці руху, на скрипі кросівок по мокрій хвої, але відчуття чужого погляду в спину не зникало.

Раптом світло навколо змінилося. Воно стало надто ідеальним. Стерильним. Це не було сонце. Це була ілюзія сонця, викручена на максимум яскравості. Кожна голка на сосні, кожна травинка була підсвічена таким білим сяйвом, що очі почали сльозитися. Птахи раптово замовкли, наче хтось просто вимкнув звукову доріжку. Навіть вітер зник, залишивши по собі мертву тишу операційної.

Посеред лісових хащів, де земля була вкрита мохом та гнилим гіллям, стояв Лук’ян. Це виглядало безглуздо. На його білосніжному костюмі не було жодної плями. Жодної пилинки, жодного сліду від лісу. Він здавався вирізаним з глянцевого паперу і вклеєним у ці нетрі. Навіть підошви його взуття не торкалися бруду — він наче завис за міліметр від реальності.

Я зупинилася, важко хапаючи ротом повітря. В голові спалахнув знайомий голос прялі, який я чула на горищі: «Той, хто в білому... Стережися його світла, бо воно не гріє, а стирає тебе».

— Ви виглядаєте втомленою, Ліліт, — промовив Лук’ян. Його голос був тихим і рівним, без жодної інтонації, як звук працюючого кондиціонера. — Навіщо ці муки? Маркіян пахне холодним залізом та грозою, він несе лише біль. Данило... ви вже відчули його важку, чорну землю. Це все — бруд. Це все — недосконалість.

Він зробив крок до мене. Трава під його ногами не приминалася, вона наче втягувалася всередину. 

— Я пропоную вам спокій. Справжній мир. Виїжджайте з цього маєтку. Забувайте про отрути, про ці хворобливі сни, про жахливий спадок. Я дам вам тихе життя, де не буде місця для вибору, страху чи болю. Де вам більше ніколи не доведеться боятися власного серцебиття, бо воно стане частиною єдиного ритму.