7 глава

Вечір опускався на садибу не просто темрявою, а якоюся густою, майже відчутною на дотик тишею, яка буває лише в місцях, де час давно зупинився і почав гнити. Ми з Алісою сиділи на терасі, загорнуті в пледи так щільно, наче це був наш єдиний захист від цього світу. Після того, що сталося на кухні, стіни будинку здавалися мені ребрами велетенської клітки, яка повільно стискалася в такт моєму пульсу. Кожен крок по скрипучій підлозі відлунював у моєму черепі, а запах озону, який залишив по собі Маркіян, ніяк не хотів вивітрюватися. Він в’ївся в штори, у старе дерево меблів, навіть у мою шкіру.

— Знаєш, — Аліса порушила тишу, нервово крутячи в руках порожню чашку. Кава вже давно охолола, але вона трималася за неї, як за рятувальне коло. — Я завжди думала, що «владні герої» в книжках — це щось сексуальне. Знаєш, цей вайб «я вб’ю за тебе». Але коли цей тип схопив тебе за горло... Ліліт, у нього очі були як два шматки антарктичного льоду. Там не було пристрасті. Там був холодний, розрахунковий голод. Це не романтика. Це трилер, де ми з тобою — просто статисти, яких ще не встигли викреслити зі списку живих.

— Він не людина, Аліс, — я дивилася на сад, де тіні дерев ставали довшими за самі дерева, перетворюючись на довгі чорні пальці, що тягнулися до будинку. — Він відчуває мій пульс. Кожен удар. Він сказав, що я — його тюрма. Розумієш? Він не просто нотаріус, він — в’язень, який ненавидить свої ґрати. А ґрати — це моє серце. 

Ми підсвідомо виконували його наказ «не впускати нікого», але тераса була нашою ілюзією контролю. Ми не впустили Данила всередину, але й не залишилися в закритій пастці бібліотеки під наглядом Маркіяна. Принаймні, нам так здавалося.

Данило з’явився безшумно. Він не йшов стежкою — він просто відокремився від тіні старої яблуні, наче був її частиною. Впевнений крок, спокійний рух, але за метр до першої сходинки тераси він раптово зупинився. Я побачила, як його тіло напружилося, а обличчя скривилося від огиди.

Повітря навколо нього раптом стало густим, завібрувало, а на траві біля його ніг миттєво проступив білий іній. Хоча вечір був теплим, Данило за мить опинився в епіцентрі зими.

— Данило? — я подалася вперед, але холодна хвиля, що виходила від порогу, змусила мене відсахнутися.

Він підняв руку, зупиняючи мене. Його погляд був презирливим, він дивився на поріг так, наче там лежало щось мертве і вкрай смердюче.

— Ваш пес дуже ретельно помітив територію, Ліліт, — голос Данила звучав сухо, з явним металевим присмаком. — Далі мені зась. Маркіян розвісив тут стільки свого смороду, що я задихнуся від цієї затхлої порожнечі раніше, ніж встигну піднятися хоча б на одну сходинку. Божественне поріддя завжди відрізнялося егоїзмом, але цей перевершив усіх своїх родичів.

— Тобі теж холодно? — Аліса вдивлялася в невидиму стіну, яка розділяла сад і терасу.

— Холод — це дрібниці, — Данило ледь помітно посміхнувся, хоча його дихання вже виривалося з рота густою білою парою. — Справа в його суті. Маркіян ніколи не вмів ділитися. Навіть власною в’язницею. Він тримає вас у цьому стерильному коконі, щоб ніхто не завадив йому бути на свободі. Він боїться, що хтось інший підійде занадто близько до його «світу».

Він дістав із-за пазухи цупкий конверт, загорнутий у стару газету. Не намагаючись перетнути межу бар’єра, він простягнув його мені на витягнутій руці.

— Я знайшов це напередодні, коли розбирав старі папери в садовій альтанці. Юстина була майстром ховати речі на видноті. Вона знала, що Маркіян не любить заходити туди, де пахне живою землею та працею. Візьміть. Тільки обережно — папір пам’ятає власницю, а цей бар’єр може його пошкодити.

Я підійшла до самого краю. Щойно мої пальці перетнули невидиму лінію, повітря стало гострим, як лезо бритви. Конверт був крижаним, наче його щойно витягли з самого серця льодовика. Коли я забрала його, мої руки миттєво оніміли.

Я розкрила конверт прямо там, під тьмяним світлом ліхтаря. На долоню вислизнула фотографія та складений удвоє пожовклий аркуш. На чорно-білому знімку 1930 року стояла дівчина — моя точна копія. Кожна риска обличчя, кожна маленька родимка... Юстина. Та сама, про яку ми дізналися зі щоденника. Але на фото Юстина виглядала так, наче її вже заживо поховали. Її очі... вони були наповнені таким глибоким, скляним жахом, що мені стало важко дихати.

— Вона зникла через три дні після того, як було зроблено цей знімок, — тихо промовив Данило. — Рівно за три дні до свого двадцять шостого дня народження. Збіг, як ви вважаєте?

— Ми знаємо, що Соломія була її донькою, — я підняла очі на Данила, намагаючись вгамувати тремтіння в голосі. — Але чому Маркіян приховав це? Чому він приніс документи, наче це просто випадковий спадок від далекої родички, яку я ніколи не бачила?

— Бо Соломія була наглядачкою, Ліліт. Вона не просто жила тут — вона була частиною контракту. Вона чекала на ваше повернення десятиліттями. Вона була вдячна Маркіяну за те, що він дозволив їй дожити до сивини в обмін на вашу майбутню появу. Вона заманила вас у це коло, бо хотіла нарешті передати свою ношу і піти. Для неї ви були не онукою, а відкупом, розмінною монетою. Прочитайте лист. Юстина залишила його не для доньки. Вона залишила його для тієї, хто наступною носитиме її обличчя. Для вас.

Я розгорнула папірець. Це був рецептурний бланк з аптеки, де колись працювала жінка з моїм обличчям.

Мій професійний мозок автоматично почав аналізувати латинські назви, і від того, що я бачила, по спині пробіг мороз, який не мав стосунку до бар’єра Маркіяна.

• Extractum Hyoscyami nigri — 0,05
• Succus Lavandulae atrae — 10,0
• Venenum Viperi — q.s.

Це не були ліки. Це була формула для введення організму в стан «уявної смерті» — глибокого нейротоксичного трансу, де серцебиття сповільнюється до одного удару на хвилину, а дихання стає майже непомітним. Блекота забезпечувала параліч волі, сік чорної лаванди — специфічний галюциногенний ефект, а отрута гадюки у цій концентрації мала «заморозити» передачу нервових імпульсів.