6 глава

Сніданок став нашою останньою спробою втриматися за край тверезого глузду. Ми з Алісою сиділи на кухні, і звук жування багета здавався занадто гучним у цій новій, «інформаційній» тиші. Синій щоденник Юстини лежав на краю столу, і я намагалася не дивитися на ті бурі краплі на його сторінках, але вони наче притягували мій погляд.

«Він у білому... чоловік у чорному... той, хто в тіні».

Ці слова крутилися в моїй голові, як цикли складної хімічної реакції. 

— Ліліт, ти чай п’єш чи проводиш над ним спіритичний сеанс? — голос Аліси вивів мене з заціпеніння. Вона виглядала трохи краще, але в очах все ще плескався острах. — Давай домовимося: сьогодні ми не читаємо нічого старшого за сьогоднішню газету. Мої мізки просто не вивозять таку концентрацію містики на квадратний метр.

Я вже відкрила була рота, щоб відповісти, як раптом стіл здригнувся від вібрації. Телефон Аліси несамовито вищав, висвічуючи на екрані «Бос».

— О ні... — Аліса закрила обличчя руками. — Ігор Валерійович. Тільки не він. Тільки не в суботу вранці після зустрічі з привидами.

Вона глибоко вдихнула, наче перед стрибком у холодну воду, і натиснула «прийняти».

— Так, Ігорю Валерійовичу... Так, я пам’ятаю про презентацію... Що? Правки до першої години? Але я ж казала, що в мене форс-мажор і в мене відпустка... Я розумію...

Судячи з того, як Аліса почала бліднути, її бос не збирався зважати на жодні «двері», які хтось там втомився тримати. Для нього єдиною безоднею був прострочений дедлайн.

— Добре, я зараз відкрию ноутбук, — вона кинула на мене вибачальний погляд. — Ліліт, я маю зачинитися у вітальні. Якщо цей деспот не отримає свої таблиці, він з’їсть мою кар’єру разом із моїми нервами.

— Йди, — я кивнула, намагаючись посміхнутися. — Я буду тут.

— Тільки не ходи на горище! — крикнула вона вже на бігу, хапаючи ноутбук і зачиняючи за собою двері вітальні.

Я залишилася наодинці з напівпорожнім чайником. У кухні раптом стало занадто тихо. Повітря знову стало важким, насиченим тим самим ледь вловимим запахом озону, який тепер здавався мені ознакою чиєїсь присутності. Я відчувала дім кожною клітинкою шкіри — він наче дихав мені в потилицю, нагадуючи, що ми «обидва в’язні».

Мені стало тісно. Стіни бібліотеки, запах старої шкіри та ці жахливі записи Юстини тиснули на мене. Мені життєво необхідно було вийти на сонце, відчути запах живої природи, а не застиглої історії.

Я штовхнула скляні двері й вийшла в сад.

Я йшла стежкою, насолоджуючись сонячним світлом, яке намагалося випалити з моїх думок нічні жахи. Сад був напівдиким, але в цьому хаосі відчувалася чиясь рука: деякі гілки були акуратно підрізані, а навколо старих яблунь не було бур’яну.

Раптом за густим кущем шипшини почувся хрускіт. Я завмерла, миттєво згадавши про «тих, хто йде», про яких попереджала пряля.

З тіні дерев вийшов хлопець. На ньому була чорна вишиванка, яка в променях травневого сонця здавалася майже вугільною. Той самий хлопець з пошти. Той, хто дивився на мене так, наче бачив мій паспорт через конверт. Він спокійно підрізав сухе гілля, і рухи його були на диво злагодженими, наче він не просто прибирав, а виконував якийсь ритуал.

Я зупинилася за кілька кроків, мимоволі стиснувши пальці в кулаки.

— Ви завжди заходите без попередження? — запитала я, намагаючись додати голосу впевненості. — Здається, на пошті ми не домовлялися про садові роботи.

Хлопець повільно повернувся. Його погляд був важким і спокійним, як нерухома вода в глибокому колодязі. Жодної метушні чи ніяковості.

— Я Данило, — він злегка кивнув, не відкладаючи садових ножиць. — Останні кілька років я допомагав Соломії тримати цей сад у межах паркану. Вона не хотіла, щоб тут усе заросло до вашого приїзду.

— Ви знали, що я приїду? — я примружилася.

— Соломія знала. А я... я просто робив те, що обіцяв, — він зробив крок ближче, і я відчула від нього дивний запах — не просто землі, а чогось гострого, як полин, і холодного. — Вибачте, що так витріщався на вас на пошті. Просто напередодні я розбирав старі папери в садовій альтанці. Знайшов коробку зі знімками тридцятих років.

Данило замовк на мить, пильно вдивляючись у моє обличчя.

— Там, на одному фото, дівчина. Вона стоїть саме біля цієї яблуні. Коли я побачив вас у черзі, мені на мить здалося, що історія вирішила ожити. Ви схожі на неї так сильно, що це виглядає... неправильно.

Я відчула, як серце пропустило удар. Знову те саме. Юстина, Соломія, а тепер ще й дівчина з 1930-го.

— Генетика — дивна річ, — сухо відрізала я. — Можливо, це якась далека родичка.

— Можливо, — Данило ледь помітно всміхнувся, але його очі залишилися серйозними. — Але якщо вам цікаво подивитися на себе столітньої давнини — я можу занести це фото ввечері. Воно все одно належить цьому дому, а не мені. Я лише приглядаю за речами, поки вони не знайдуть свого справжнього власника.

Він знову повернувся до роботи, наче розмова була закінчена. Але в тому, як він тримав спину, у тому, як чорне мереживо вишиванки виділялося на фоні буйної зелені, було щось... нетутешнє. Він не виглядав як звичайний садівник. Скоріше як частина цього саду, така ж древня і незбагненна, як коріння старих дубів.

— Занесіть, — промовила я вже в спину. — Ввечері.

— Добре, — відгукнувся він, не обертаючись. — Тільки будьте обережні з корінням, Ліліт. Воно тут дуже глибоке. І іноді воно чує більше, ніж ми думаємо.

Я розвернулася і майже бігом пішла до будинку. Його слова, його спокій і ця чорна вишиванка — все це складалося в пазл, який я боялася збирати. Якщо Лук’ян — це світло, яке засліплює, то Данило... Данило був тінню, яка знала про мене занадто багато.

Коли я зайшла на кухню, Аліса все ще запекло клацала клавішами ноутбука у вітальні, а на столі самотньо стояв мій недопитий чай. Я подивилася на свою долоню — опік не болів, але він був напрочуд теплим. Наче хтось з іншого боку стіни просто поклав свою руку на мою.