5 глава

Ранок не приніс протверезіння. Він лише висвітлив реальність, яка після трьох пляшок вина та нічного жаху здавалася ще більш викривленою. Сонце пробивалося крізь штори, як розпечена голка, і кожна пилинка, що танцювала в його променях, завдавала мені майже фізичного болю.

Я прокинулася від того, що в роті був стійкий присмак заліза. Першим ділом я глянула на свою праву долоню. Опік у формі ключа-коріння нікуди не зник. Він більше не світився червоним, як уночі, але шкіра там була стягнутою і дивно теплою, наче під нею все ще пульсував той самий потойбічний струм.

Крісло було порожнім. Жодного Маркіяна, жодного запаху дорогого тютюну. Тільки три порожні пляшки у вітальні — німі свідки нашої з Алісою спроби «залити» реальність. Саймон, цей рудий зрадник, мирно спав на килимку, наче й не він пів ночі мурчав на руках у нотаріуса, який ламає закони гравітації.

Коли я нарешті змусила себе прийти на кухню, кожен крок відгукувався в скронях важким молотом.

— О-о-о, вбийте мене... просто зараз, — прохрипіло щось з дивану.

Аліса виглядала жахливо. Вона сиділа, вчепившись пальцями в лоб, наче намагалася втримати череп від вибуху.

— Якщо це — ціна за «заспокоєння нервів», то я обираю істерику, — видавила вона, не розплющуючи очей. — Ліліт, скажи мені як фахівець, скільки в тих трьох пляшках було сірки? Бо я відчуваю, що Пекло вже почалося в моїй голові.

— Там була не сірка, Аліс. Там було наше небажання визнавати, що ми влипли, — я поставила чайник, намагаючись не гриміти посудом. — Пий воду. Багато води. Глюкоза і сорбенти — це все, що може тебе зараз врятувати.

Я почала готувати гарячі бутерброди. Запах підсмаженого багета трохи заспокоював, але перед очима все ще стояв той зал-кузня з мого сну. Маркіян у латах, рана, що димить, і нитка, яка виходить прямо з мого серця.

— Мені знову снився він, — сказала я, не повертаючись. — Тільки не нотаріус у костюмі, а воїн. Маркіян був поранений, а я... я намагалася його зшити тією самою кривавою ниткою, яку ми бачили на горищі. Присмак крові, полину і... озону. Все було настільки реальним, що я досі відчуваю цей запах.

Аліса нарешті привідкрила одне око. В її погляді був не тільки біль від похмілля, а й той самий первісний страх, який вона намагалася прикрити жартами. 

— Ліліт, сонечко... Ми вчора бачили привида. Потім до тебе в спальню завалився тип, який зупиняє предмети в повітрі. А потім ми випили море вина. Твій мозок просто в стані гострого стресу. Металевий запах? Це просто залізо у воді. Або присмак вина. Все має раціональне пояснення. Навіть той опік... може, ти просто зачепилася за щось гаряче, коли ми бігали на горище?

Я подивилася на неї. Вона так відчайдушно хотіла вірити в «раціональне пояснення», що я вирішила промовчати. Не варто було казати їй, що опік на руці пульсує в такт моєму серцю.

— Світ не розвалиться, якщо ми просто підемо подихаємо повітрям, — Аліса важко підвелася, тримаючись за стіну. — Йди переодягайся. Нам потрібна пробіжка. Кисень вижене цей спиртовий туман, і все це — привиди, нитки, Маркіян — здасться просто поганим тріпом.

Ліс навколо садиби здавався надто яскравим, наче хтось підкрутив насиченість кольорів до максимуму. Кожен крок по вологій землі відгукувався у моїх скронях ритмічним болем, а легені ніяк не могли насититися цим густим повітрям.

Аліса бігла поруч, хоча «бігла» — це був комплімент. Вона радше переставляла ноги, видаючи звуки, які зазвичай видає несправна кавомашина. Три пляшки вина явно не були розраховані на ранковий крос.

— Ліліт... зупинися... — прохрипіла вона, врешті-решт хапаючись за стовбур старої берези. — Моя печінка... вона щойно подала у відставку.

Я зупинилася, важко дихаючи. Опік на руці під спортивною курткою знову почав пульсувати. Я вже збиралася запропонувати повернутися, як раптом побачила його.

Він вибіг із золотавого марева між деревами так само легко, як і першого разу на березі. Та сама спокійна впевненість, той самий погляд. Це був він. Той самий хлопець, який підняв мій навушник і знав про Одіссея те, чого знати не міг. Але зараз він виглядав... звичайним. Просто симпатичний хлопець у спортивній куртці, який насолоджується ранком.

— Привіт! — він зупинився поруч, усміхаючись так щиро, що мені стало ніяково за власну підозрілість. — Здається, вашій подрузі не завадила б допомога.

— Мені б не завадила... нова голова, — видавила Аліса, намагаючись не впасти в мох.

Він простягнув їй спортивну пляшку. 

— Тримайте. Тут вода з електролітами. Моя мама завжди каже, що це найкраще зілля після... ну, ви розумієте.

Аліса вчепилася в пляшку, як у рятівне коло.

 — О боже, ти мій герой. Я Аліса. А це Ліліт.

— Я Лук’ян, — він нарешті перевів погляд на мене, і в його очах не було того дивного відблиску, що минулого разу. Тільки тепло. — Слухайте, Ліліт, вибачте за ту зустріч на березі. Я був трохи... розгублений. Побачив таку дівчину і бовкнув перше, що спало на думку про собаку. Насправді я просто часто бачив вашого ньюфаундленда біля паркану, коли пробігав повз. Я буваю в городі по роботі.

Це звучало логічно. Навіть занадто логічно. Мій внутрішній скептик хотів перепитати, звідки він знав моє ім'я, але Лук’ян продовжував так невимушено:

— Я живу зовсім поруч, у невеликому котеджі за лісом. Наші садиби — найближчі сусіди. Може... якщо ви вже трохи облаштувалися, я міг би заскочити до вас на вихідних? З мене — домашній пиріг (мама пече найкращі в окрузі), а з вас — історія про те, як ви зважилися переїхати в цей «замок з привидами». Знаєте, місцеві традиції: вітати нових сусідів.

Аліса, яка вже встигла ожити після води, активно закивала: 

— О, ми тільки «за»! Нам якраз не вистачає когось нормального в цьому домі. Бо поки що до нас заходили тільки... — вона осіклася, глянувши на мене, — ну, словом, ми будемо раді.

— Тоді домовилися? — Лук’ян знову глянув на мене, чекаючи відповіді. — Я не кусаюся, обіцяю. Просто хочеться познайомитися з новими людьми.