4 глава

Звук прядки був не просто шумом. Він вібрував десь усередині моїх ребер, ритмічно і заспокійливо, наче серцебиття самого будинку. 

— Ліліт, ти куди? — голос Аліси став високим і тремтячим. — Що це за звук? Звідки він? Нас сюди заманили, щоб розібрати на органи, точно тобі кажу! Я ж казала, що не варто їхати. Давай, поки не пізно, розвертаємося і в поліцію.

Але я її майже не чула. Чомусь саме зараз, серед цього дивного озонового марева, страх випарувався. Звук прядки наче заколисував, шепочучи: «Тут ти в безпеці. Не йди нікуди. Йди до нас...»

— Звук доходить з горища, — впевнено сказала я, вже стаючи на першу сходинку дерев'яних сходів. 

— Ліліт, а ти знала, що всі фільми жахів починаються саме так? Горище і дивний звук! — Аліса дріботіла за мною, вчепившись у мою куртку. 

— Або заголовки кримінальних хронік... — докинула я, не обертаючись. 

— ЩО?! 

— Алісо, я жартую. Якщо злочинці в домі, то вони за цими дверима, бо в усьому іншому домі — стерильна тиша. Або ми зараз дізнаємося, що в нас звичайна параноя, або нас справді продадуть у рабство. Обирай, що тобі більше подобається. 

— Вмієш ти підбадьорити, подруго, — процідила вона, але за руку не відпустила.

Ми піднялися на самий верх. Важкі двері горища піддалися легше, ніж я очікувала. Коли вони відчинилися, запах лаванди став настільки густим, що защеміло в носі.

Посеред порожнього, залитого місячним світлом приміщення стояло веретено. А за ним... за ним сиділа дівчинка.

Моє серце зупинилося. Це була не просто дитина. Це була моя точна копія у десять років: та сама лінія плечей, той самий розріз очей, навіть та сама вперта складка біля губ, але погляд був як у дорослого, якого спіткало багато несчастя. Вона не була матеріальною — вона сяяла м'яким, примарним світлом, наче була виткана з туману.

Але найдивнішою була нитка. Як фармацевт, я звикла розрізняти найтонші відтінки розчинів, але цей колір не піддавався класифікації. Нитка переливалася золотом, сріблом, глибоким лавандовим і... густим кольором свіжої крові. Вона виглядала живою, пульсуючою.

— Знову двадцять шість, — промовила пряля, не піднімаючи голову і не відриваючись від веретена. — Це трапляється завжди у двадцять шість років.

— Що трапляється? Хто ти? — я зробила крок уперед, хоча Аліса за моєю спиною, здається, перестала дихати. 

— Ти — це я, а я — це ти, — дівчинка нарешті підняла на мене погляд. Мої власні очі дивилися на мене з потойбіччя. — Усі відповіді — у минулому. Тобі потрібно заглянути в нього. У тебе мало часу. Вони вже йдуть. Історія знову повториться.

Її постать почала ставати прозорою, розчиняючись у срібному світлі місяця.

 — Зачекай! — вигукнула я, простягаючи руку. — Хто «вони»? Яка історія?

Але пряля вже танула, залишаючи після себе лише відлуння голосу, що повторювалося під дахом: 

— Ніхто не врятується, якщо вийде з дому... Знайди шлях до минулого. Тільки воно може врятувати…

На горищі знову запала тиша. Така раптова і важка, що у вухах задзвеніло.

Аліса сповзла по стіні, важко дихаючи. 

— Ліліт... Скажи мені, як лікар... що в цьому домі розпилили якийсь галюциноген. Будь ласка. Скажи, що це був витік газу чи грибок на деревині.

Я не відповіла. Я дивилася на порожнє місце, де щойно була нитка кольору крові. Мої пальці тремтіли.

 — Йдемо вниз, Аліс. Нам обом треба... просто вмитися та щось випити.

Через годину, коли Аліса нарешті затихла з бокалом вина у вітальні, обклавшись котами, я пішла до своєї спальні. Мені здавалося, що гаряча вода змиє цей запах лаванди, який, здавалося, в'ївся під саму шкіру.

Я вийшла з душу, розтираючи волосся рушником. Пара все ще клуботалася у ванній, але щойно я прочинила двері в спальню, повітря змінилося. Лаванда зникла. Її витіснив різкий, стерильний запах озону та дорогого тютюну.

В каміні, який ми навіть не пробували розпалювати, весело тріщали дрова. А в глибокому кріслі, розслаблено відкинувшись на спинку, сидів Маркіян Чорний. На його колінах, згорнувшись рудим калачиком, лежав Саймон.

Я заціпеніла в дверях, відчуваючи, як краплі води стікають по спині, але холоду не відчувала. В кімнаті було сухо і стерильно. Маркіян Чорний повільно погладив Саймона, і той видав такий звук, наче всередині нього запустили дизельний двигун.

— Що це за місце? — мій голос прозвучав на подив твердо. Раціональність, мій останній притулок, вимагала відповідей. — Що за галюциногени розпилені на горищі? Хто ця дитина і чому вона виглядає як моя цифрова копія?

Маркіян не поспішав піднімати очі. Він продовжував зосереджено гладити Саймона, наче в цей момент у всьому світі не було нічого важливішого за ритмічне мурчання рудого кота. В його голосі не було роздратування, лише якась втомлена поблажливість — так професор пояснює очевидні речі студенту, який знову провалив базовий тест.

— Ти шукаєш логіку там, де діють лише закономірності, Ліліт, — він повільно встав, і Саймон, невдоволено мявкнувши, зіскочив на підлогу.  — Сприймай це як побічний ефект. Коли ти повертаєш ключ у замку, який не відкривали двадцять шість років, енергія, що накопичилася всередині, має кудись вийти. Те, що ти бачила на горищі — це лише «осад», молекулярна пам'ять цього дому.

— Осад? Ти називаєш привида дитини «осадом»? — я зробила крок вперед, ігноруючи те, що я в одному рушнику. Лють була сильнішою за сором. — Хто ти такий, Маркіяне? Який нотаріус може безшумно заходити в зачинений дім посеред ночі? Що ти підмішав моєму коту, що він мурчить у тебе на руках, наче ти його власник?

Я схопила важку керамічну вазу, що стояла на столику біля дверей. Мої пальці стиснулися на холодному глянці так сильно, що побіліли кісточки. 

— Відповідай. Бо зараз я перевірю, чи твоя голова підпорядковується законам фізики так само, як ця ваза!

Я жбурнула її. Зі всією силою, зі всією ненавистю до незрозумілого. Ваза полетіла прямо в його обличчя, але за метр від нього вона просто... зав'язла. Повітря навколо Маркіяна стало щільним, як гліцерин. Ваза зупинилася, повільно обертаючись навколо своєї осі, і застигла.