1 глава

Я різко прокинулась і в моїх руках опинилася... порожнеча. Але тільки на першу секунду.

За мить пальці відчули знайому текстуру: це була колода карт, що випадково зісковзнула з ліжка, і та сама книга, яку я читала до світанку, поки очі не почали злипатися. Сторінки все ще зберігали тепло, а на полях виднілися власні замітки про хімічний склад нової сироватки чи черговий рецепт краси.

З іншої кімнати донісся легкий шелест — певно, Саймон знову вирішив пополювати на сонячних зайчиків, а Беатріс спокійно спостерігала за цим із шафи. Біля ліжка почулося важке, ритмічне зітхання — величезна голова Одіссея по-господарськи опустилася на край ковдри, немов надійний якір, що тримає мене в реальному світі.

Я глянула на екран телефону: кілька нових запитів на замовлення та сповіщення про те, що стратегія в грі спрацювала і ресурси зібрані. Сон про богів почав танути, як ранковий туман, але аромат кави й трав, про який вони говорили, був цілком реальним.

Я намагалася зрушити Одіссея з місця, але цей волохатий «якір» лише ліниво кліпнув оком і перевернувся на інший бік, демонструючи, що його особиста стратегія виживання включає ще мінімум годину сну.

Тож бігла я сама. Ранковий туман над річкою нагадував дим від тих самих містичних свічок, що пахли в моєму сні. Музика в навушниках відсікала зайві шуми, залишаючи її наодинці з власними думками про нові набори косметики. 

Сонце щойно почало пробиватися крізь серпанок, перетворюючи воду на розплавлене срібло. Я на мить задивилася на цей краєвид — саме в ту секунду, коли стежка різко повертала.

Удар був несильним, але несподіваним.

Світ хитнувся. Один навушник вислизнув і з тихим брязкотом упав на каміння. Я різко зупинилася, злегка захекана, і підняла очі, щоб вибачитися.

Переді мною стояв хлопець. Він виглядав звичайно: легка куртка, спокійний погляд, але було в його обличчі щось таке, що змусило серце на мить пропустити удар. Це не було відчуття «дежавю» з фільмів. Це було відчуття людини, яка щойно тримала твою душу в руках і обіцяла, що вона — найцінніше, що є у світі.

— Обережніше, Ліліт, — промовив він, і його голос здався мені дивно знайомим, наче відлуння того самого сну, яке вона намагалася згадати зранку. — Ви ледь не впустили найважливіше.

Він нахилився, підняв  навушник і простягнув мені. Його пальці на мить торкнулися  руки, і я відчула дивне тепло — точнісінько таке, як від щойно випитої ідеальної кави.

— Ми раніше не зустрічалися? — запитала я, хоча логіка підказувала, що це неможливо. — Ваше обличчя... я ніяк не можу згадати, де вас бачила.

Хлопець ледь помітно усміхнувся підбадьорливою усмішкою.

— Можливо, в одній дуже цікавій історії, — відповів він, при мружившись. — До речі, ваш пес уже прокинувся. Раджу поспішити, поки він не вирішив, що сніданок — це теж частина стратегії виживання.

Я розгублено кліпнула. Звідки він міг знати про Одіссея та моє ім'я? Але поки я намагалася підібрати слова, він уже кивнув і пішов далі берегом, легко розчиняючись у ранкових променях. Я стояла і дивилася йому в спину, стискаючи навушник у долоні. Інтуїція ніколи мене не підводила, але зараз вона не могла поєднатися зі здоровим глуздом.

Я повернулася додому на автопілоті. Одіссей вже чекав біля порога, виляючи хвостом-молотом так, що мало не зніс підставку з парасолями. Саймон і Беатріс, як два полюси — рудий і чорний, — синхронно вимагали їжі, наче ніякої магії у світі не існувало, а був лише закон порожньої миски.

Насипаючи корм, я все прокручувала в голові його голос. «Обережніше, Ліліт». Він знав моє ім'я та про Одіссея, але можливо ми просто зустрілися на якійсь вечірці.

Я сіла за робочий стіл. Поруч з ноутбуком лежала колода Таро. Рука сама потягнулася до карт. Я не збиралася робити розклад, але щось тягнули до колоди. Витягла одну карту.

Закохані.

Але в моїй колоді ця карта виглядала інакше: дві постаті, світла і темна, що тримають одну спільну нитку.

Раптом телефон на столі вібрував. Нове повідомлення в Direct. Я очікувала чергове питання про склад сироватки чи ціну набору, але побачила лише посилання на мій старий пост від анонімного профілю без аватарки:

"Що насправді являє з себе страх? Якщо говорити про буденність, то це просто вихід з зони комфорту."

Я подумала, що вже давно побудувала свої надійні стіни. Все одноманітно.

Нове повідомлення: "Ти готова вийти за двері свого звичного світу, відчути реальний страх і справжній смак життя?"

В ту ж секунду пролунав короткий, владний дзвінок у двері. Одіссей замість того, щоб загавкати, раптом припав до підлоги й тихо, майже приязно заскавучав, дивлячись на вхід.

Відчиняти двері зовсім не хотілося, але дзвоник продовжував настирно лунати. Чоловік, що стояв на порозі, здавався вирізаним із чорно-білого фільму, який випадково розфарбували занадто похмурими фарбами. Його костюм був настільки бездоганним, що на тлі мого коридору він виглядав як аномалія.

​ Він не кліпав. Принаймні, за ті три хвилини, що я на нього дивилася. Його погляд був важким, як сира полтавська земля, і в ньому не було ні краплі тепла. Він тримав шкіряну папку так обережно, наче в ній лежали не документи, а чиєсь серце, що ще продовжує битися.

​ Коли він заговорив, я відчула, як у повітрі запахло озоном, а Беатріс у вітальні видала звук, який я ніколи раніше не чула — низьке, горлове шипіння, звернене до того, хто явно не був людиною.

- Пані Ліліт? Мене звати Маркіян Чорний. Я представляю інтереси вашої сім'ї та прийшов повідомити вам, що ви стали спадкоємицею будинка вашої далекої родички.

- Вибачте, але мабуть це помилка. Я виросла у дитячому будинку та не маю ніяких родичів, - можливо він помилився або це якийсь безглуздий жарт. 

Чоловік у костюмі ледь помітно підняв брову, і в цьому жесті було стільки крижаної впевненості, що слова про дитячий будинок раптом здалися мені чужим текстом, який я просто зазубрила.