Розділ 28

Лос-Анджелес. Друга ночі

Ліна повернулась до дверей, з яких вийшла. Ззовні в них не було ручки, лише гладка сталь і шов по краю, і вона штовхнула їх долонею, потім ударила кулаком, а тоді присіла під стіною і дістала телефон. Телефон показував сорок три пропущені: тридцять один від Мейсона, шість від Марка, решта з номерів, яких вона не знала. «Відчини аварійний», — написала вона Мейсону.

Мейсон відчинив за три хвилини, з незапаленою сигаретою в зубах, і притримав двері коліном.

— Я три години обдзвонював усіх, до кого ти могла дійти, — сказав він. — Поліцію не підняв тільки тому, що Новак не дозволив.

Ліна пройшла повз нього на сходи і наступила на розв'язаний шнурок, але нахилятись не стала.

— Я купила квиток. Сьома двадцять.

— У Лондон?

— Так.

Мейсон клацнув запальничкою просто під табличкою про заборону куріння. Дим потягся вгору, до зеленого світла над дверима.

— До Брока.

— До Лондона, Мейсоне.

— Ну так, Лондон. А Брок там просто стоїть збоку.

Вона зайшла в номер, сіла на килим біля ліжка і взялась розплутувати шнурок, який сама ж затягла вузлом. Козирок кепки лежав їй на очах, вона підняла його пальцем.

— Це моя кепка, — сказав Мейсон із дверей.

— Тепер моя.

— Бери, мені не шкода. Виїжджаємо о пів на п'яту. Збирай сумку.

— Вранці.

— Ти на годинник дивилась?

— Тоді о четвертій.

— О четвертій ти скажеш, що о п'ятій.

— Не скажу.

Він хмикнув і пішов у вітальню.

— Холл, сумка!

— Відчепись.

О четвертій вона засунула в сумку зарядку, джинси і чорну сукню з білими розводами від воску. Прозорий пакет із наліпкою лежав на тумбочці. Вона взяла його останнім і сунула на дно, під сукню. Мейсон стояв у дверях із паперовим стаканом кави.

У гаражі він відчинив їй задні дверцята, хоч вона збиралась сісти спереду. Траса до аеропорту була безлюдна, Мейсон їхав із відчиненим вікном і струшував попіл просто на асфальт.

Телефон на панелі засвітився: «Марк». Мейсон скинув, телефон засвітився знову.

— Візьми, — сказала Ліна.

— Він питатиме, де ти.

— Скажи, що сплю.

— Він не повірить, що ти спиш. — Мейсон натиснув кнопку і заговорив, не збавляючи швидкості. — Так, Марку. Відпочиває. Ні, завтра вона нікуди не вийде. Мені байдуже, що вони там «оголошують».

Він кинув телефон назад на панель.

— Лейбл хоче, щоб ти з'явилась, коли вони заявлять про триб'ют. Кілька слів про Кіта. Я відповів, що ні.

— Дякую.

— Не дякуй. — Він зупинився на світлофорі перед терміналом. — Завтра я лечу в Детройт, там без мене все догори дригом.

Біля терміналу він загальмував так, що сумка з'їхала з сидіння. Ліна підхопила її за ремінь і вилізла.

— Ліно.

Вона обернулась. Мейсон опустив скло до кінця.

— Їж нормально.

— Йди до біса, Мейсоне.

Він усміхнувся і поїхав.

***

У Лондоні вперше за довгий час не лило. Небо висіло низько, а вітер ганяв по бетону сміття з терміналу. Брок стояв біля виходу в чорній футболці і джинсах, руки в кишенях, і чекав, поки вона підійде сама.

Він забрав у неї сумку і закинув її на плече. За його спиною біля колони стояли двоє чоловіків, і один з них тримав телефон на рівні грудей, об'єктивом до Ліни. Брок зсунувся на півкроку і закрив її плечем.

Вони пройшли повз колону, автоматичні двері виходу розсунулись. На парковці Брок відчинив їй пасажирські двері і кинув сумку на заднє сидіння.

***

Ліна відчинила двері квартири, і Брок заніс її сумку. На кухні під столом стояла гітара в чохлі з магазинною биркою, а телефон у Ліни в руці показував чат із Кітом, де останнім висіло її власне «Ти де?» і єдина сіра галочка, яка так і не стала двома. Коли вона повернулась у коридор, Брок усе ще стояв там, де вона його лишила, ніби чекав, чи йому скажуть лишитись. У квартирі було так тихо, що чути було холодильник на кухні і її власне дихання. Їй хотілося, щоб у цій тиші хтось дихав голосніше за неї. Вона стала перед ним так близько, що бачила шов на його футболці, і подумала: «Тільки не питай». Потім узяла його за зап'ястя і повела до спальні. Брок йшов слідом, не зводячи з неї очей, ніби боявся, що вона зараз передумає.

Брок стояв посеред спальні і не знав, куди подіти руки. Ліна стягнула футболку через голову, не дивлячись на нього, вхопилась за ремінь його джинсів, і він завмер, поки вона не смикнула сильніше. Бинти він зав'язував із заплющеними очима, а на ґудзику її джинсів пальці не слухались, і вона відсунула його руку і розстебнула сама.

Коли вона лягла, він ліг поруч, обережно, щоб не придавити своєю вагою, і торкнувся долонею її плеча. Ліна накрила його руку своєю і потягнула її вниз. Він поцілував її в шию, де на золотому ланцюжку лежали дві тонкі обручки, і вона стисла їх у кулаку раніше, ніж він встиг їх обминути. Потім він поцілував рубець на її зап'ясті, вона висмикнула руку.

— Ліно, — сказав він.

Ліна потягла його до себе за плечі так різко, що він упер долоню в подушку біля її голови, і тоді побачив, що вона дивиться не на нього, а повз його плече, на лампу над ліжком, де на тканинному плафоні темніла пляма від чийогось пальця.

Брок нахилився й торкнувся її щоки, щоб вона подивилась на нього, але Ліна заплющила очі. Її руки пройшлись по його спині, по лопатках, по ребрах, вчепились у плечі, і він видихнув крізь зуби, а потім уже не стримувався: цілував її шию, ключицю, груди, губи, і вона відповідала на кожен поцілунок, тягнула його за потилицю ближче. Вона вигнулась під ним і притиснула його за стегна, і він пішов за цим рухом, глибше, швидше, відчуваючи під долонями гарячу вологу шкіру, а біля вуха її дихання, рване, глухе, без жодного слова. Її руки, які щойно тримали його так міцно, розтиснулись і впали на подушку.

Брок лежав, притуливши обличчя до її плеча, і чув, як у неї б'ється серце, швидко і сильно, хоча сама вона під ним не рухалась. Піднімати голову він не поспішав. Йому було потрібно хоч одне її слово, навіть «злізь», але вона мовчала. Коли він перекотився на бік, її рука вже лежала на шиї, на ланцюжку, і пальці терли обручки одну об одну. Він потягнувся прибрати пасмо з її обличчя, але вона відвернулась до стіни раніше, ніж він торкнувся.