Розділ 25

У терміналі Хітроу гуло: голоси з динаміків змішувалися в суцільний шум. Мейсон перекинув шкіряну сумку через плече, клацнув екраном телефону, щоб перевірити посадковий, і різко розвернувся.
— Ну все, — Мейсон обійняв Ліну, ляпнув долонею по її спині. — Зідзвонимось. І дивись мені там, без дурниць.
— Щасливо долетіти, Мейсоне.
Мейсон перевів погляд на Брока. Чоловіки потисли один одному руки. Ні, Мейсон на секунду затримав долоню на його лікті, кивнув у бік Ліни і напівжартома бовкнув:
— Приглянь за нею. Особливо коли цей її придурок буде в Лондоні.

Брок смикнув плечем. Пальці стислися в кулак, ховаючись у кишеню джинсів.
Мейсон розвернувся і пішов до зони митного контролю, миттєво згубившись у натовпі пасажирів.
Ліна провела його очима. Зітхнула. Повернулася до Брока, і вони рушили до виходу з терміналу. Брок йшов і дивився суто перед собою, навіть не думаючи підлаштовуватися під її крок.
Біля ескалаторів він різко загальмував — якраз навпроти здоровенного рекламного щита. Обернувся і випалив:
— Нащо він тобі взагалі треба?
Ліна теж зупинилася.
— Ми домовились поговорити і все.
Брок переварив це. Його важкий погляд перемістився кудись на скляний дах терміналу, а щелепа помітно сіпнулася.
— Тверезий хоч буде?
— Обіцяв, що так.
Він кілька секунд дивився прямо на неї, стримуючи все, що в цей момент крутилося всередині, а потім розвернувся і рушив до виходу на парковку:
— Твоє діло. Ходімо до машини.

***

Наступні два тижні Ліна майже жила в спортзалі. Вона так виснажувала себе тренуваннями, що не було сил думати про їхню зустріч. Брок став ще суворішим. Він тренував її без жалю, витискаючи всі соки. Між ними наростала напруга, а повітря ставало важким від невисловлених слів.

Після одного з тренувань вона пішла до його кабінету по бинти, які забула на столі. Штовхнула двері, не постукавши, бо вони зазвичай були прочинені.

У кімнаті було темно, світила лише настільна лампа. Брок сидів у кріслі, відкинувшись назад. На столі стояла відкрита пляшка темного бурбону. Він тримав у руці кришталевий стакан, налитий наполовину, і погойдував його. Навіть не пив. У повітрі стояв сильний запах алкоголю.

Ліна завмерла на порозі. Голова запаморочилася, її почало нудити. Вона одразу згадала Лос-Анджелес: пляшки Кіта, що валялися по всій вітальні, запах перегару і все те лайно, через яке вона так зненавиділа випивку.

— Серйозно? — її голос тремтів від образи та злості.

Брок підняв на неї очі. Його обличчя ледь помітно смикнулося, але він не прибрав склянку і не сховав пляшку.

Він спокійно поставив стакан на папери, так і не зробивши жодного ковтка.

— Я не п'ю, зіронько.

— А це що? — Ліна майже закричала, вказуючи пальцем на стакан.

Брок глянув на стакан, а потім знову на її тремтячі губи.

— Коли мені важко, я приходжу сюди, беру пляшку, наливаю. Сідаю. Дивлюся. Перевіряю себе, чи зможу втриматися.

Він підвівся, підійшов до маленької раковини в кутку кабінету і вилив усе зі склянки в злив. Пляшку закрутив і сховав у сейф. Потім повернувся до неї, засунувши руки в кишені джинсів:

— Мені не потрібна жодна допомога, щоб тримати себе в руках. Навіть коли дуже погано. Забирай бинти і ходімо, я підвезу тебе додому.

Ліна підійшла до столу і взяла свої бинти.

Брок клацнув вимикачем настільної лампи і пішов до дверей. Кабінет поринув у темряву, лише з коридору падало тонке світло.

Коли вони вийшли на вулицю, дощ уже закінчився. Мокрий асфальт відбивав світло ліхтарів. Вони сіли в його позашляховик.

Ліна краєм ока дивилася на його профіль у напівтемряві салону. І в цей момент вона зрозуміла: за всі ці місяці вона вперше сиділа поруч із чоловіком і не чекала, що станеться щось погане.

— Дякую, Брок, — тихо сказала вона, коли машина зупинилася на червоне світло.

— За що?

— За те, що ти сильніший за все це.

Його пальці міцніше стиснули кермо.

— По-іншому ніяк, зіронько.

***

Тур перетворився на затяжний конвеєр. Дні тижня стерлися взагалі. Мюнхен, Берлін, Амстердам, Брюссель — яка різниця? Гігантські майданчики миготіли один за одним, але за лаштунками скрізь панував однаковий бруд. Забиті залізом коридори. Безкінечний технічний гул. В'їдливий запах розлитого пива і тисячі чужих, розмитих облич у перших рядах.

Кіт відпрацьовував кожне шоу на автоматі, але з дикою самовіддачею. Виходив на сцену, брав перші акорди і випалював голос так, наче намагався задихнутися власним звуком. Хлопці з гурту спершу косилися на нього. Чекали зриву, істерики, пляшки об стіну. Зриву не було. Кіт ходив рівно, говорив рівно і за три тижні не розбив жодної склянки.

Після шоу він не лишався в барі. Забирався в номер, зачинявся зсередини, падав на ліжко. У кишені рюкзака, між зарядкою і чистою футболкою, лежав блістер із таблетками. Ввечері він видавлював одну. Іноді дві. Дивився, як темна стеля починає пливти, і чекав, поки в голові перестане гуркотіти. До ранку встигав розгладити обличчя.

Марк перші два тижні ходив за ним, як тінь. Перевіряв за лаштунками кожну склянку з водою, підходив упритул і принюхувався. Кіт стояв, дозволяв, видихав йому в обличчя. Марк кивав. Таблетки не пахли. Тільки під кінець третього тижня, коли вони завантажувалися на нічний пором у Кале, Марк розслабив плечі.

Коли пором відчалив від французького берега, Кіт вийшов на відкриту палубу. Холодне повітря з Ла-Маншу забило легені. Він сперся ліктями на іржавий борт і дивився в чорну воду. У кишені куртки шелестів блістер, Кіт стиснув його в кулаці.

Марк підійшов збоку, сховав підборіддя у високий комір і простягнув паперовий стакан із гарячою кавою.

— За дві години будемо в Дуврі, — сказав він, перекриваючи вітер. — Потім відразу на Лондон. Заселимося в готель біля О2, відпочинеш перед чеком. Ти взагалі як? Тримаєшся?