Розділ 25

У терміналі Хітроу стояло звичне гудіння — голоси з динаміків змішувалися в суцільний шум. Мейсон закинув на плече шкіряну сумку. Клацнув екраном телефону, перевіряючи посадковий, і розвернувся.

— Ну все, — Мейсон обійняв Ліну, ляснувши долонею по її спині. — Зідзвонимось. І дивись мені там, без дурниць.

— Щасливо долетіти, Мейсоне.

Мейсон перевів погляд на Брока. Чоловіки потисли один одному руки. Хоча ні, Мейсон на секунду затримав долоню на його лікті, кивнув у бік Ліни і напівжартома бовкнув:

— Приглянь за нею. Особливо коли цей її придурок буде в Лондоні.

І тут Брока наче струмом вдарило. Він застиг. Пальці, які він збирався сховати в кишені, помітно сіпнулися. На шиї аж жила здулася від напруги. Переступив з ноги на ногу, опустив голову і з силою ввігнав руки глибоко в кишені джинсів.

Мейсон розвернувся і пішов до зони митного контролю, миттєво згубившись у натовпі пасажирів.

Ліна провела його очима. Зітхнула. Повернулася до Брока і вони рушили до виходу з терміналу. Брок йшов мовчки і дивився суто перед собою і навіть не думав підлаштовуватися під її крок.

Біля ескалаторів він різко загальмував — якраз навпроти здоровенного рекламного щита. Обернувся і випалив:

— Нащо він тобі взагалі треба?

Ліна теж зупинилася.

— Ми домовились поговорити і все.

Брок переварив це. Його важкий погляд перемістився кудись на скляний дах терміналу, а щелепа помітно сіпнулася.

— Тверезий хоч буде?

— Обіцяв, що так.

Він кілька секунд дивився прямо на неї, стримуючи все, що в цей момент крутилося всередині, а потім розвернувся і рушив до виходу на парковку:

— Твоє діло. Ходімо до машини.

***

Наступні два тижні Ліна буквально жила в залі. Вона заганяла себе на тренуваннях до напівпритомного стану, щоб у голові не лишилося місця для думок про зустріч. Брок став ще суворішим. Ганяв її без жалю, вичавлюючи останні сили. Напруга між ними зростала, а повітря ставало важким від недомовок.

Після чергового тренування вона пішла до його кабінету забрати еластичні бинти, які забула на столі. Штовхнула двері без стуку — вони зазвичай і так були прочинені.

У кімнаті панував напівморок, світила тільки настільна лампа. Брок розвалився в кріслі, глибоко відкинувшись на спинку. На дерев'яній стільниці стояла відкрита пляшка темного бурбону. В руці він тримав важкий кришталевий стакан, налитий до половини, і повільно погойдував рідину. До рота не підносив. У повітрі стояв стійкий, різкий запах алкоголю.

Ліна застигла на порозі. Перед очима попливло, а в горлі став жорсткий ком. Її пересмикнуло від огиди. Миттєво згадався Лос-Анджелес: розкидані пляшки Кіта по кутках вітальні, сморід перегару, і все те лайно, через яке вона зненавиділа випивку всією душею.

— Серйозно? — голос здригнувся від образи і люті.

Брок підняв на неї очі. Він помітив, як вона зблідла, вчепившись пальцями в одвірок. Його обличчя ледь помітно сіпнулося, але він не прибрав склянку і не став ховати пляшку під стіл.

Він спокійно опустив кришталь на папери, так і не зробивши жодного ковтка.

— Я не п'ю, зіронько, — сказав він тихо.

— А це що? — Ліна майже зірвалася на крик, тицяючи пальцем у бік стакана.

Брок подивився на темну рідину, а потім знову на її тремтячі губи.

— Коли мене починає крити, я приходжу сюди, дістаю пляшку і наливаю. Сідаю. Дивлюся. Перевіряю себе на міцність.

Він підвівся з крісла, підійшов до маленької раковини в кутку кабінету і вилив усе зі склянки прямо в злив. Пляшку закрутив і сховав назад у сейф. Потім повернувся до неї, засунувши руки в кишені джинсів:

— Мені не потрібен допінг, щоб тримати себе в руках. Навіть коли мені дуже паршиво. Забирай свої бинти і ходімо, я підвезу тебе додому.

Ліна підійшла до столу і забрала свої бинти.

Брок клацнув вимикачем настільної лампи і пішов до дверей. Кабінет занурився в темряву, лише з коридору залу падала тонка смуга світла.

Коли вони вийшли на вулицю, дощ уже закінчився. Мокрий асфальт дзеркально відбивав світло ліхтарів. Вони сіли в його позашляховик, і Брок виїхав із двору, тримаючи курс в її район.

Ліна крадькома розглядала його профіль у напівтемряві салону. І раптом спіймала себе на думці: за всі ці місяці вона вперше сиділа поруч із чоловіком і не чекала, що станеться щось погане.

— Дякую, Брок, — тихо злетіло з її губ, коли машина пригальмувала на червоне.

— За що?

— За те, що ти сильніший за все це.

Його пальці міцніше стиснули кермо.

— По-іншому ніяк, зіронько.

Він увімкнув передачу, і машина рушила далі крізь нічний Лондон.

***

Тур перетворився на затяжний конвеєр. Дні тижня стерлися взагалі. Мюнхен, Берлін, Амстердам, Брюссель — яка різниця? Гігантські майданчики миготіли один за одним, але за лаштунками скрізь панував однаковий бруд. Забиті залізом коридори. Безкінечний технічний гул. В'їдливий запах розлитого пива і тисячі чужих, розмитих обличь у перших рядах.

Кіт відпрацьовував кожне шоу на автоматі, але з дикою самовіддачею. Він виходив на сцену, брав перші акорди і випалював свій голос так, наче намагався фізично задихнутися в цьому звуці. Хлопці з гурту спочатку косилися на нього з острахом. Чекали звичного зриву, істерики чи чергової розбитої пляшки об стіну. Але Кіт тримався.

До випивки навіть не торкався. Замість того, щоб після шоу, за звичкою, окупувати бар чи влаштувати черговий погром, Кіт тихо забирався у свій готельний номер. Зачинявся зсередини, падав на ліжко і безперестану дивився в темну стелю.

 Вся його зацикленість, яка раніше йшла на саморуйнування, тепер спресувалася в одну єдину точку — Лондон. Обіцянка, яку він дав Ліні, стала для нього чимось на кшталт повідця. Він знав: один ковток — і зустрічі не буде. Вона просто зникне назавжди.

Марк перші два тижні ходив за ним як тінь. Постійно перевіряв за лаштунками кожну склянку з водою, підозріло принюхувався до подиху. Тільки під кінець третього тижня, коли вони завантажувалися на нічний пором у Кале, Марк трохи розслабив плечі.