Розділ 22

— Стоп! — крикнув Брок, опускаючи руки.

Ліна відразу кинула рукавички на підлогу і вперлася долонями в коліна, намагаючись продихатися. Волосся збилося і прилипло до мокрого чола. Кісточки пальців після двох тижнів щоденних ударів були суцільним синяком.

Брок скинув із рук важкі шкіряні лапи, на які приймав її удари останні пів години. За ці два тижні він жодного разу не зробив їй поблажки, тримав жорсткий темп, змушував ухилятися від своїх зустрічних випадів і бив по плечах кожен раз, коли вона забувала закривати обличчя.

Він підійшов до лавки, взяв пляшку з водою і протягнув Ліні. Протягнув якось занадто різко, майже тицьнувши пляшкою їй у груди.

Хлопці, які щойно вийшли з клітки після жорсткого спарингу, загоготали.

— Брок, ну ти й романтик, — крикнув лисий, випльовуючи капу в долоню. — Дівчині воду як гранату сунеш. Навчити, як треба?

Брок різко розвернувся до матів, зводячи брови:
— Роти закрили. П’ятдесят віджимань. Обидва. Прямо зараз.

Бійці мовчки впали на підлогу і почали рахувати. Брок повернувся до Ліни, швидко кашлянув у кулак і знову протягнув пляшку, цього разу обережно, дивлячись кудись у бік, потім пішов до свого столу. Ліна зробила кілька ковтків і пішла до роздягальні.

Коли вона вже перевдяглася і йшла повз нього до виходу, Брок навіть не підвів голови від свого телефона, просто кинув їй навздогін, наче між іншим:

— Наступного разу лівий прямий завалюватимеш — по лобі отримаєш, зіронько. Мазь для синців у сумку кинув. Маж на ніч.

— Дякую, — сказала вона не зупиняючись.

Коли Ліна повернулася до квартири в коридорі було темно і тихо. Вона вже збиралася роззутися, як раптом з боку кухні почувся глухий шелест і брязкіт посуду. Тіло після залу зреагувало швидше за голову — м'язи миттєво напружилися, серце підскочило до самого горла. Вона обережно зробила два кроки вперед, заглядаючи в кухонний проріз.

За столом при зачинених вікнах курив Мейсон, перебираючи якісь папери.

— Блять, Мейсоне! — вилаялася вона, випускаючи повітря з легень і спираючись спиною об одвірок. — Ти придурок? Важко було попередити? Я ледь не збожеволіла.

Мейсон випустив дим і хмикнув, глянувши на її забиті кісточки. Він повільно струсив попіл у попільничку, підвівся і підійшов до кавомашини.

— Привіт, Ліно. Ти, часом, не забула, що це взагалі-то моя квартира? — спокійно відповів він. — Каву будеш?

— Ні, дякую, — відповіла Ліна.

Наступні хвилини дві в кухонній тиші чувся лише різкий гуркіт кавомолки, а потім цівкання еспресо, що падало в керамічну чашку. Мейсон забрав каву і неквапливо повернувся до столу. Поставив чашку поруч із купою паперів, але пити не став, натомість знову взяв сигарету, яка тліла в попільничці, і підніс до губ.

— Руки покажи, — замість вітання сказав він.

Ліна витягнула вперед кисті з потемнілими, загрубілими рубцями на зап'ястях.

Мейсон посміхнувся, роздивляючись свіжі синці.

— Брок каже, ти пашеш як проклята. Дах більше не рве?

— Менше, — відповіла вона, підійшла до мийки й демонстративно відкрила кран, щоб набрати склянку води і чимось зайняти руки.

Мейсон знову заглибився в документи. Він водив очами по рядках, намагаючись читати, але майже одразу роздратовано кинув олівець на стіл і забурчав про якусь дурню. Почав плюватися від Лос-Анджелеса, де стирчав минулого тижня, згадав про божевільні ціни на паршиву каву та спеку, від якої плавиться асфальт.

— Срань господня, Ліно, як ти взагалі там жила? — процідив він, кривлячись від однієї згадки про Західне узбережжя. — Місто зажраних ідіотів. У режисера, що нам кліпи знімав, взагалі дах потік, купив собі ламу на задній двір. Ламу, блять! Скоро сам почне плюватися на людей.

Ліна тихо посміхнулася в склянку і зробила ковток, слухаючи його звичне бурчання.

— До речі, що з розлученням?

— Процес пішов. Ти взагалі надовго?

— На пару днів, — Мейсон витягнув із пачки ще одну сигарету, але підпалювати не став — просто крутив у пальцях, стукаючи фільтром по столу. — Марк дзвонив. Питав, чи ти не в мене. Хоче, щоб ти поговорила з Кітом, бо він їм тур завалить.

Ліна застигла біля мийки. Пальці на склянці ледь помітно тремтіли. Вона і сама щодня бачила в мережі нарізки з його європейських концертів, де Кіт ледь тримав себе в руках і зривався на публіку.

— Я сказав, що не знаю де ти, — Мейсон підвівся, згрібаючи свої контракти та роздруківки назад у сумку. — Але вічно ховатися тут у тебе все одно не вийде.

— Я й не збираюся, — мовила Ліна і підійшла до столу.

Вона вже збиралась вийти з кухні, але краєм ока помітила біля стіни в кутку новий чохол, з якого ще навіть не зняли магазинну бирку.

Вона зупинилася, відчуваючи, як усередині починає закипати роздратування.

— Мейсоне, що це?

— Привіз тобі, — Мейсон навіть не повернувся, застібаючи блискавку своєї дорожньої сумки. — Звичайна акустика, тут у магазині в центрі взяв. Твоя ж там залишилася. Подумав, може, натхнення буде. Скільки можна кулаки об мішки збивати.

Ліна подивилася на темний контур чохла. Всередині нічого не ворухнулося, крім роздратування. Вона занадто добре пам'ятала умови розірвання контракту з лейблом — їй цілий рік заборонено випускати треки, записуватися чи просто десь публічно з'являтися з інструментом. Та й без юридичних заборон вона зараз не те що грати — дивитися на гітари не могла. Музика для неї закінчилася. Вона підійшла ближче і різко, з носка кросівка, штовхнула чохол, заганяючи його глибше під стіл, щоб просто не бачити.

— Забери її, — тихо сказала вона. — Мені це не потрібно.

Мейсон спокійно клацнув запальничкою, знову затягнувся і байдуже кинув через плече:

— Нехай стоїть. Заважає — викинь на смітник.

Ліна нічого не відповіла. Вона розвернулася і пішла до своєї кімнати. Але вже на порозі, коли Мейсон збирався знову повернутися до своїх паперів, її голос різко прорізав тишу квартири.