Розділ 17

Ліна відчинила двері. У передпокої було тихо. Вона скинула кеди і пройшла у вітальню.

— Кіте?
Вона клацнула вимикачем. Кіт напівлежав у кріслі, закинувши голову. Очі заплющені, дихання важке і хрипке.

Під кріслом на світлому килимі лежала порожня пляшка. Телефон валявся поруч — екран розбитий на дрібну павутину, ніби ним щосили гахнули об стіну.

Ліна підійшла, торкнулася його плеча.

— Кіте, вставай.
Він не поворухнувся. Обличчя бліде, під очима глибокі тіні. Вона нахилилася і підняла телефон. Крізь тріщини світилося повідомлення від Остіна:

«Слухай, мені байдуже на твої гори. Просто скинь гроші на картку, як завжди. Не треба вдавати, що ми сім'я, бо ти в черговий раз «зав'язав». Нам обом так простіше».

Ліна відклала телефон. Поруч хропів Кіт. Усе, про що вони мріяли — Колорадо, дитина, альбом — тепер було просто сміттям. Всередині стало пусто. Ні злості, ні сліз. Їй здалося, що вона заснула ще в ресторані, а зараз просто бачить брудний сон.

Вона встала. Ноги не слухалися. Пройшла повз крісло, не дивлячись на Кіта, і зайшла у ванну.

Їй хотілося вирватися з цього заціпеніння. Відчути бодай щось.
Вона зачинила двері на засувку.

Відкрутила кран, вода вдарила в раковину. Вона дивилася в дзеркало на жінку, яку не впізнавала. Дівчинка з Квінса зникла. Залишилася пам'ять про чужі рецепти та графіки детоксу.

На краю стільниці лежало лезо. Кіт знову забув його прибрати.
Вона взяла його. Холодний метал був єдиним реальним предметом у цьому будинку.

«Мені треба прокинутися», — подумала вона. Вона не думала про смерть. Їй просто хотілося, щоб усе це нарешті припинилося. Щоб стало легше дихати.

Два швидких рухи по зап’ястях. Болю не було. Вона просто дивилася, як вода у ванній стає рожевою.

— Прокидайся. Ну ж бо.

Світ не мінявся. Тільки ноги раптом стали ватяними. Ліна сповзла по стіні на кахель. Вода в раковині пішла через край, заливаючи підлогу. В очах різко потемніло, і вона просто вимкнулася.

***
Біля воріт завищали гальма. Мейсон вилаявся, він від’їхав на квартал, коли помітив її телефон на пасажирському сидінні. Не збирався заходити, поспішав, але щось змусило його заглушити мотор.

Він штовхнув незаперті двері.

— Ліно! — гукнув він із передпокою. — Ти трубку забула, тримай...
Він побачив Кіта у вітальні. Той спав у кріслі, а під ногами валялася порожня пляшка. Мейсон почув воду. Гуркіт води з глибини будинку.

Він пішов на звук, прискорюючись. З-під дверей ванної вже тягнулася рожева калюжа, заливаючи килим.

— Ліно! — він вгатив плечем у двері. — Ліно, відчиняй!

Тиша. Тільки вода.

Другий удар — замок вилетів із тріском.

Мейсон заскочив усередину, ледь не підсковзнувшись. Вода по щиколотку, раковина переповнена. Ліна сиділа в кутку, привалившись до стіни. Голова закинута, очі напівзаплющені. Руки лежали на колінах, і з пальців у воду цівками стікала кров.

— Твою матір... — він упав поруч прямо в воду.

Схопив рушник із вішалки, зубами розірвав на смуги. Перетягнув передпліччя — міцно, вдавлюючи тканину. 

Ліна ледь здригнулася. Губи ворухнулися.

— Я... сплю... Мейс... розбуди...

— Ніхуя ти не спиш!— він гаркнув їй прямо в обличчя, намагаючись втримати її свідомість. Його всього теліпало від жаху та адреналіну. — Навіть не думай заплющувати очі, чуєш мене?! Дивись на мене, блять! Ліно, дивись на мене!

Мейсон підхопив її на руки. 
Виносячи її з ванної, він глянув у вітальню на Кіта в кріслі.

— Покидьок, — видихнув він. 
Він поклав її на сидіння свого авто. Затис її зап'ястя своїми пальцями, відчуваючи, як тепло йде крізь тканину рушників. Витиснув газ до упору.

— Тримайся, Холл, — кинув він на трасі, пролітаючи на червоний. — Тільки спробуй зараз піти. Ти не маєш права лишати мене з цим лайном наодинці.
Вона не чула.

Він вчепився в кермо, притиснувши телефон до вуха плечем. Кров Ліни просочила його рукав.

— Марку. Слухай мене і заклей пельку, — прохрипів він, коли той відповів. — Я везу Ліну в лікарню. Ця дурепа порізала собі вени.

Мертва тиша на тому кінці.
— Що з Кітом? — голос Марка став сталевим.

— Та мені похуй на твого Кіта! — Мейсон зірвався на шалений крик, різко крутонувши кермо вліво, щоб обігнати фуру по зустрічній. —  Цей виродок валяється в кріслі з пляшкою, блять, спить як убитий, поки вона там стікала кров'ю. У ванній справжня бійня, Марку. Якщо хтось це побачить, твоєму гурту кінець.

Мейсон викрутив кермо, обганяючи вантажівку на трасі.

— Мені насрати, що ти будеш робити, — прохрипів він. — Бери своїх людей і лети в будинок. Вичисти все. Беннета до тями, або просто викинь його на газон — мені байдуже. За годину там не має бути жодного сліду.

Він кинув телефон на торпеду. Ліна на задньому сидінні була блідою, як крейда. Мейсон вчепився в кермо — його рукави вже наскрізь просочилися кров’ю, пальці липнули до шкіри обплетення.

— Тільки не зараз, Холл, — прохрипів він, втискаючи педаль у підлогу. — Навіть не думай. Чуєш мене? Ти мені винна альбом. Ти не підеш ось так.

*** 
Марк увійшов через бічні двері за двадцять хвилин.
У вітальні було тихо. Кіт усе так само напівлежав у кріслі. Марк навіть не глянув у його бік. Він пройшов прямо до ванної.

Зупинився на порозі.
Рожева вода на підлозі блищала під лампами. Кривавий слід на стіні там, де вона сповзала. Марк дивився на цей слід і думав про те, що бачив, як вона гасла всі ці місяці. Бачив і вибрав не втручатися, бо машина працювала. 
Тепер він відмиє і це. Разом із кахлем.

— За роботу, — кинув він Роббі та Барні, що стояли за спиною.
Вони мовчали. Роббі лише міцніше стиснув щелепи, а Барні, який зазвичай ніколи не затикався, просто відвів очі. Вони були свої. Вони все розуміли без пояснень.

— Стіни, підлога, раковина, — Марк закатав рукави. — Лезо в утиль. Швидко.
Він сам взяв ганчірку і почав збирати воду біля порога. За двадцять років він вигріб стільки лайна за цим гуртом, що пальці самі знали, що робити. Але цього разу під нігтями була кров Ліни.