Розділ 16

Весна 22-го.
Тур закрили ще в грудні. Далі почався суцільний день бабака: спалахи прес-конференцій, камери і одні й ті самі питання в мікрофони. Ліна звично ставала праворуч від Кіта, посміхалася на камери за командою піарників і тримала цей фасад. Зима просто вилетіла з життя.

Кіт тримався. Це була його персональна війна. Четвер — терапевт. Щоранку — качалка. Щовівторка він з маніакальною зосередженістю кришив овочі на вечерю.

Кліп призначили на квітень.

Павільйон знайшли десь на виселках, на півночі. Бетон, залізо, протяги. Дешеві лампи гуділи так, що викручувало мізки. Під цим світлом всі виглядали як мерці. Режисер у мішкуватому худі захоплено малював руками в повітрі, Ліна мовчки слухала й кивала. Кіт підпирав стійку з обладнанням, перекидаючись короткими репліками з оператором.

Після обіду все посипалося. Спочатку вирубило світло. Потім технік почав возитися з софтбоксами, без кінця перекладаючи кабелі з місця на місце. Минуло двадцять хвилин, тридцять. Кіт помітно знервував, почав ходити вздовж стіни і кожні п'ять хвилин перевіряти телефон. Його режим тверезості тріщав через цей тупий простій. Ліна бачила, як він запекло кусає губи.

— Там щось із фазою… — буркнув технік, не піднімаючи очей від щитка.

Ліна не витримала.

— Яка фаза?! — вона майже крикнула, підходячи впритул. — Ми стоїмо вже годину! Ввімкни світло. Або йди звідси і не заважай працювати.

Технік випростався. Пацан років двадцяти, футболка прилипла до спини, долоні чорні від пилу та скотчу.

— Пані Холл, я...

— Живіше, — обрубала вона. — Нам потрібен цей кадр прямо зараз.

Режисер відвернувся, розглядаючи власні кросівки. Ліна важко, уривчасто дихала — напруга нарешті відпустила.

Кіт підійшов не одразу. Зачекав трохи, а тоді просто взяв її за лікоть.
— Ходімо покуримо, — сказав він тихо.

Вона не курила. Він теж кинув після того березня. Але вона пішла.

На вулиці сонце вдарило в обличчя. Ліна притулилася спиною до бетонної стіни і заплющила очі. Сонце пекло, але пальці все одно ходили ходором. Кіт стояв поруч, запхавши руки в кишені куртки. Просто дивився кудись у бік дороги.

— Ти як? — запитав він. Голос був спокійним.

— Нормально.

— Ліно.

— Що? — вона розплющила очі і вставилася в нього. — Ну він реально не вивозить. Якщо ми прийшли працювати — треба працювати. Навіщо тупити?

— Це студент, — сказав він тихо. — Я питав у режисера. Він тут перший тиждень, за дякую працює.

Злість пройшла. Перед очима все ще стояв цей малий.
— Блін, — видихнула вона. — Чого ти мовчав?
— А ти питала? Вилетіла і почала орати.

Коли повернулися, вона знайшла пацана. Він сидів біля дротів. Почувши її, здригнувся, але голову не підняв.
— Вибач, — сказала вона, зупинившись поруч. — Я зірвалася. Світло — не твоя провина.

Хлопець кивнув, не дивлячись на неї. Вже пізно. Тепер вона для нього просто ще одна зажерлива зірка з телевізора.

Закінчили тільки до сьомої. Додому їхали по темному. Кіт вів мовчки, підпирав голову рукою і не відривав погляду від дороги.

— Ти знову не спала сьогодні, — сказав він, не повертаючи голови.

— У вівторок трохи поспала, — тихо відповіла вона, дивлячись у вікно.

— Це не сон, Лін. Ти вирубалася на дві години, поки я був у лікаря. Це від утоми.

Він припаркувався біля будинку, але двигун не вимикав. Фари впиралися в живопліт.

— Треба поїхати звідси. Не на вихідні, а на пару місяців.
Ліна втомлено всміхнулася.
— Марк не дасть. У нас графік до кінця року.
— Марк переживе, — перебив він.. —Ти тримаєшся на одній впертості. І я знаю, що ти робиш це через мене. Боїшся, що як тільки ми зупинимося, я знову піду в піке.

Вона хотіла заперечити, але промовчала. Він мав рацію. Вона витягувала його на собі весь цей рік.

— Я хочу це виправити, — він знизив голос. — Я багато думав про дитину. Остін виріс, поки я стирав себе в порошок. Я все пропустив. Хочу другий шанс, Ліно. Поки я ще можу бути батьком, а не просто картинкою в телевізорі.

Він нарешті заглушив машину. В тиші запах жасмину з саду здавався занадто солодким. Ліна дивилася на його руки на кермі, вони більше не тремтіли.

Ліна мовчала. Вона дивилася на руки Кіта на кермі — нерухомі та спокійні. Цей рік вона рахувала дні його тверезості, ховала пляшки, прокидалася від кожного звуку з гаража. Він говорив про дитину так, наче за плечима в них було звичайне життя, а не оце все.

— Кіте, — вона нарешті повернула голову. — Дитина — це не собака. Ти хоч розумієш, про що кажеш? Ми цей рік ледве вивезли. Ти зараз серйозно?

— Максимально. А ще... я думав покликати Остіна з нами в гори. Хоча б на тиждень.

Ліна здивовано підняла очі.
— Ти впевнений?
— Ні, — чесно відказав він. — Він рік тримає мене в блоці. Мені його мати розказує, що він уже здав на права і знайшов роботу. Я дізнаюся про сина як сторонній мужик. Але я змушу колишню передати йому про гори. Захоче — приїде. Не захоче — я хоча б спробував. Не хочу, щоб він знав мене тільки за заголовками в таблоїдах.

За три дні Кіт знайшов місце.

Прийшов на кухню з ноутбуком, поставив перед нею і показав — невеликий будинок в горах Колорадо. Ліс, озеро, найближче місто за сорок хвилин їзди. Жодних сусідів.

— Два місяці, — сказав він. — З наступного тиждня.

Вона дивилась на фотографії. Дерев'яна тераса над водою, сосни до горизонту.

— Марк погодиться?

— Я вже сказав йому.

— І?

— Він сказав що ми божевільні. — Кіт закрив ноутбук. — Я сказав що мені плювати.

Вона посміхнулась.

Наступного дня вона дістала валізу з комори. Поклала на ліжко і просто дивилась на неї хвилину. Потім почала складати без поспіху. Джинси, светри, зручне взуття. Нічого для сцени, нічого для інтерв'ю.