Розділ 16

Весна 2022
Тур закінчили ще в грудні, а далі — суцільний день бабака: студії, лінзи камер, одні й ті самі питання в мікрофони. Ліна звично ставала праворуч від Кіта. Витискала посмішку щоразу, як на камері спалахував червоний вогник. Місяці просто злиплися в одну нескінченну плівку.

Кіт тримався. Це була його персональна війна. Четвер — терапевт. Щоранку — качалка. Щовівторка він з маніакальною зосередженістю кришив овочі на вечерю. 

Кліп призначили на квітень.
Павільйон десь на виселках, на півночі. Бетон, залізо, протяги. Дешеві лампи гуділи так, що викручувало мізки. Під цим світлом всі виглядали як мерці.
Режисер, у мішкуватому худі, щось захоплено малював руками в повітрі. Ліна на автопілоті кивала. Кіт підпирав стійку з обладнанням, труїв байки оператору. 

Після обіду все посипалося. Спочатку вирубило світло. Потім технік почав возитися з софтбоксами, без кінця перекладаючи кабелі з місця на місце. Минуло двадцять хвилин, тридцять. 

— Там щось із фазою… — буркнув технік, не підводячи очей.
Ліна не витримала, і цей технік, що застряг у дротах, просто добив.

— Яка фаза?! — вона майже крикнула. — Ми стоїмо годину. Ти знаєш, скільки коштує оренда цього ангара? Ти зараз просто спалюєш бюджет.

Технік випростався. Пацан років двадцяти, футболка прилипла до спини, руки в мазуті.

— Пані Холл, я...
— Ввімкни світло. Або йди звідси і не заважай працювати.

Режисер відвернувся, розглядаючи власні кросівки. Ліну дрібно тіпало, напруга нарешті знайшла вихід.

Кіт підійшов не одразу. Зачекав трохи, а тоді просто взяв її за лікоть. 
— Ходімо покуримо, — сказав він тихо.

Вона не курила. Він теж кинув ще рік тому. Але вона пішла.
На вулиці сонце засліпило так, що зарізало в очах. Ліна притулилася спиною до стіни і заплющила очі. Сонце пекло, але всередині її все ще дрібно трясло.

Кіт стояв поруч, запхавши руки в кишені. Просто дивився кудись у бік траси.
— Ти як? — запитав він. Голос був спокійним.
— Нормально.
— Ліно.
— Що? — вона відкрила очі і вставилася в нього. — Ну він реально не вивозить. Якщо ти прийшов працювати — працюй. Навіщо тупити?
Кіт нарешті повернувся до неї.

— Це студент, — сказав він тихо. — Я питав у режисера. Він тут перший тиждень, за дякую працює.

Злість пройшла. Перед очима все ще стояв цей малий — замазані пальці й мокра спина.

— Блін, — видихнула вона. — Чого ти мовчав?
— А ти питала? Ти просто вилетіла і почала орати.
Коли повернулися, вона знайшла пацана. Він сидів біля дротів. Почувши її, здригнувся, але голову не підняв.

— Вибач, — сказала вона, зупинившись поруч. — Я зірвалася. Світло — не твоя провина.

Хлопець кивнув, не дивлячись на неї. Ліна зрозуміла: вже пізно. Тепер вона для нього просто ще одна зажерлива зірка з телевізора.

Закінчили тільки до сьомої. Додому їхали по темному. Кіт вів мовчки, підпирав голову рукою і не відривав погляду від дороги.

— Коли ти востаннє нормально спала? — запитав він.

— У вівторок, здається.

— Це не відпочинок, Лін. Це була перерва між зйомками.

Він припаркувався біля будинку, але двигун не вимикав. Фари впиралися в живопліт.

— Треба поїхати звідси. Не на вихідні, а на пару місяців.

Ліна втомлено всміхнулася.

— Марк не дасть. У нас графік до кінця року.
— Марк переживе, — перебив він.. — Плювати на графіки. Ти тримаєшся на одній впертості. І я знаю, що ти робиш це через мене. Боїшся, що як тільки ми зупинимося, я знову піду в піке.

Вона хотіла заперечити, але промовчала. Він мав рацію. Вона витягувала його на собі всі ці місяці.

— Я хочу це виправити, — він знизив голос. — Я багато думав про дитину. Остін виріс, поки я стирав себе в порошок. Я все пропустив. Хочу другий шанс, Ліно. Поки я ще можу бути батьком, а не просто картинкою в телевізорі.

Він нарешті заглушив машину. В тиші запах жасмину з саду здавався занадто солодким. Ліна дивилася на його руки на кермі, вони більше не тремтіли.

— Ти серйозно? — запитала вона тихо.
— Максимально. Тільки ти і я. А ще... я думав покликати Остіна з нами. Хоча б на тиждень.

Ліна здивовано підняла очі.
— Ти впевнений?
— Ні, — чесно відказав він. — Але я хочу спробувати. Поки я тверезий і нормальний. Хочу, щоб він побачив мене не в новинах, а просто в горах. Може, вийде поговорити.

За три дні Кіт знайшов місце.
Прийшов на кухню з ноутбуком, поставив перед нею і показав — невеликий будинок в горах Колорадо. Ліс, озеро, найближче місто за сорок хвилин їзди. Жодних сусідів.

— Два місяці, — сказав він. — З червня.
Вона дивилась на фотографії. Дерев'яна тераса над водою, сосни до горизонту.

— Марк погодиться?
— Я вже сказав йому.
— І?
— Він сказав що ми божевільні. — Кіт закрив ноутбук. — Я сказав що мені плювати.

Вона посміхнулась.
Наступного дня вона дістала валізу з комори. Поклала на ліжко і просто дивилась на неї хвилину. Потім почала складати без поспіху. Джинси, светри, зручне взуття. Нічого для сцени, нічого для інтерв'ю.
Кіт заглянув у спальню.

— Ти вже пакуєшся?
— Потроху.

Він сів на край ліжка.
— Слухай, — сказав він. — Я думав. Про сольник. Твій.

Вона підняла голову.
— Відпочинемо, наберемось сил. А потім — беремось за альбом. Разом. Я допоможу з матеріалом.

— Кіте...
— Ні, послухай. — Він говорив сухо, без звичних жартів. — Ти призупинила все через мене. Я бачу. Хочу, щоб ти це зробила: свій диск, тур під власним ім’ям. Якщо буде дитина — вигребемо. Я буду поруч.

Ліна дивилася на нього. В його словах не було звичної іронії, він не намагався здаватися кращим, ніж є. 

— Добре, — сказала вона тихо.
***
Повідомлення від Мейсона прийшло в четвер вранці.
«Холл. Я в місті до п'ятниці. Просто поговорити — не про роботу. Давно не бачились. Обід?»