Розділ 14

Лос-Анджелес, березень 2021

Пропозиції приходили щодня.
Не всі були цікавими — більшість вона навіть не дочитувала. Але деякі затримувалися. Продюсер із Нешвілла, якого вона поважала. Співачка, яку вона слухала ще в Квінсі і яка тепер писала їй напряму. Невеликий лейбл із Лондона — короткий лист без жодного тиску, просто «якщо буде час».

Вона відповідала ввічливо і відмовляла. Все почекає, на все ще прийде час.
Ім’я Ліна Холл тепер звучало окремо, але в половині заголовків поруч стояло його ім’я. «Дружина Кита Беннета випустила трек із Мейсоном Рідом». «Вокалістка Static Pulse та її сольний дебют». Журналісти питали про гурт, про нього, про те, як воно — працювати з чоловіком. Вона відповідала рівно і думала, що це нормально. Що так і має бути.

Про Остіна Кит сказав у середу ввечері — між іншим, поки вона мила посуд після вечері.

— Я поговорив із ним, — сказав він. — Він погодився зустрітися. У п'ятницю, після школи.

Вона обернулася.
— Ти його вмовив?
— Не вмовляв. — Кит узяв рушник, почав витирати тарілку. — Просто поговорив. Сказав, що ти нормальна людина і що вам треба просто краще познайомитися.

Ліна дивилася на нього.

— Кит, це важливо для тебе.
— Це важливо для всіх нас, — сказав він. Просто, без тиску.
Вона кивнула.

— Я буду в п'ятницю. Обіцяю.
Він поставив тарілку на полицю. Не сказав «дякую» — просто кивнув. Але вона бачила, що це для нього значило.

— У мене в п'ятницю інтерв'ю, — сказала вона. — О четвертій. Але це швидко — години півтори максимум. О шостій буду вдома.

Кит подивився на неї.

— Остін приїде о п'ятій.
— Ну й чудово, — сказала вона. — Поки я доїду, ви вечерю приготуєте.

Кит не відводив погляду. Вона не одразу зрозуміла, що в цьому погляді — потім вирішила, що він просто втомився.

— Добре, 
Кіт притиснувся лобом до її скроні. Ліна відчула, як його пальці вчепилися в край стільниці.

— Можеш не ходити на це інтерв'ю? — запитав він.
Голос звучав так, ніби він просив її не про роботу, а про щось, що врятує йому життя..

— Кіт, я не можу.

Він розвернув її до себе. Ліна вперлася мокрими долонями в його груди, на футболці одразу розпливлися дві темні плями. Кит не звернув уваги. Дивився на її губи, потім підняв погляд.

— Один дзвінок, Ліно. Скажи, що захворіла. Плевати, що вони там напишуть.

Кит мовчки підсадив її на стільницю, відсунувши ліктем гору брудних тарілок. 

— Для мене це важливо. Ти ж знаєш.

Кит нічого не відповів. Притягнув її за потилицю і поцілував. Потім трохи відсторонився. Подивився на гору посуду, тоді знову на неї.

— Облиш, — Ліна торкнулася його шиї, стираючи краплю води. — Домиємо завтра.

Кіт рванув її на себе. Тарілки з гуркотом полетіли на підлогу, звільняючи місце. Він не поніс її до спальні — просто втиснув у шафи прямо там, серед піни та мокрого посуду. Ліна зойкнула, коли його лікоть зачепив кран, і вода знову хлинула в раковину, але він уже не чув.

***
У п'ятницю вона встала рано.
Поставила каву, відкрила ноутбук. Листи за ніч — ще дві пропозиції, закрила вкладку не читаючи.

Зайшла в спальню. Кит лежав на спині, очі розплющені — дивився в стелю.

— Я в студію, — тихо сказала вона. — Звідти одразу на інтерв'ю.
— Угу. — Він повернув голову. — Не затримуйся. Остін о п'ятій.
— Знаю. — Вона взяла куртку зі стільця. — Буду до шостої.

Він кивнув і заплющив очі.

Зранку в студії був тільки Барні — вони попрацювали над партією, яку не закінчили в середу. Години дві, не більше.

До каналу дісталася впритул — затори з'їли більше часу, ніж вона розраховувала. Припаркувалася, забігла, встигла.

Журналістка була молода, говорила швидко і знала матеріал.

— Трек із Мейсоном Рідом вийшов місяць тому і досі в чартах. Ви очікували на таку реакцію?

— Ні, — чесно сказала Ліна. — Я очікувала, що його почують. Не очікувала, що ось так.

— Що означає «ось так»?

— Люди пишуть, що слухають по кілька разів поспіль. Одна людина написала, що не може пояснити, чому не може зупинитися. Ось цього я не чекала.

— Ваш голос у цьому треку звучить інакше, ніж у роботах зі Static Pulse. Це свідоме рішення?

— Це просто я. — Ліна помовчала. — У гурті я частина звуку. Там — просто я.
— Значить, сольний проєкт — це питання часу?

Ліна усміхнулася.

— Це питання часу.

Журналістка відкрила нову сторінку в блокноті. Вони говорили про запис, про новий звук і про те, як воно — нарешті співати своє. Ліна не дивилася на годинник. Слова йшли легко, без звичного напруження в горлі.

У двері зазирнула помічниця.

— Ліно, вибачте. Дзвонять на загальний, Кіт Беннет. Каже, це терміново.
Ліна сіпнулася.
— Котра година?
— Вісім двадцять.
— Твою матір. — Ліна вже підводилася. — Я забула.

Вона вийшла за помічницею в коридор. Телефонна слухавка лежала на стійці ресепшену. Ліна взяла її.

— Кіт.
У відповідь — тиша і гул приміщення на тому кінці. У скляних дверях студії відбилася Ліна: волосся розпатлане, обличчя в плямах.

— Остін пішов.
— Я… я вже їду. Забула про час. Я буду за двадцять хвилин.
— Не треба, — відрізав він. — Він просидів на ґанку дві години, він навіть у дім не зайшов. О сьомій встав, обтрусив джинси й пішов. Йому плювати на твоє інтерв’ю. І на мої прохання тепер теж плювати.

— Кіт, почекай, я все поясню.
— Не мені пояснюй. Я йду. Дім відчинено.

Пішли короткі гудки. Ліна повільно поклала слухавку. Помічниця за стійкою старанно робила вигляд, що вивчає монітор. Ліна подивилася на свої руки: пальці тремтіли так, що вона не могла стиснути їх у кулак.