Розділ 12

Вона прокинулася раніше. Лос-Анджелес за вікном був блідим і запиленим. Кіт спав на животі, розкинувши руки, наче його збили з ніг. Обручка на його пальці виглядала як випадкова подряпина, тонка, золота, безглузда.

Ліна мовчки пішла на кухню. Кавомашина гарчала, випльовуючи кип'яток у чашку. Мейсон підняв на другому гудку.
— Холл.
— Рід.
Він не став вітати чи питати, як вона спала. Він бачив її повідомлення, і це все, що йому було треба.

— Сподіваюся, ти взяла з нього розписку, Холл, — голос Мейсона звучав як наждак по металу. — Бо у Вегасі зазвичай купують головний біль, а не сім’ю.

— Сім хвилин у каплиці, — вона притулилася лобом до холодного вікна. — Бакенбарди в Елвіса були надійніші за контракт.

— Бакенбарди — це єдине, що там справжнє. Ти хоча б голову вмикала, чи просто «їхала повз»?
Ліна ковтнула каву. Гірко, гаряче.

— Я не думала.
— Твоя класика. Коротше, той трек із Детройта. Я його випускаю.
Ліна заніміла, дивлячись на свої пальці.

— Зараз? Навіщо?
— Бо тепер ти «місіс Беннет», — Мейсон вимовив це прізвище так, ніби воно було простроченим. — Світ тепер чекатиме, поки ти підітреш йому соплі або винесеш мінералку після чергового припадку в гримерці. Мені гидко буде на це дивитися. Я випущу цей запис, щоб нагадати людям, що ти взагалі-то музикант, а не персональна нянька при його депресії.
Ліна перевела погляд на вікно. Кава в чашці вже охолола.

— Я друга вокалістка в гурті, Мейсоне. Це моя робота.

— В Детройті ти була головною. Зараз ти меблі на фоні. Марк навіть не смикнеться. Йому треба буде якось перекрити ваш вегаський прикол, тому він підпише все, що я йому підсуну.

— Це звучить... дико.
— Дико — це вискочити заміж за добу. А це бізнес. Звикнеш.
Він відключився.

***
Кіт з’явився на кухні о дев’ятій. Виглядав паршиво: шкіра сіра, під очима залягли тіні, рухи занадто різкі для людини, яка щойно прокинулася. Жодної м’якості. Він пройшов повз Ліну до кавомашини, наче її тут не було, і вхопився за чашку так, ніби це був єдиний спосіб не впасти.

— Хто дзвонив? — голос хрипкий, прокурений. Він не дивився на неї, але питання прозвучало як вимога.

— Мейсон. Хоче випустити той трек із Детройта.
Кіт завмер з чашкою біля рота. Його погляд став хижим, а рухи нервовими і чіткими, наче в ньому раптом клацнули перемикач. Весь ранковий розбитий стан кудись зник.

— Той, що ці виродки з лейблу поховали? — він вимовив це з такою злістю, ніби вони були прямо тут, на кухні.

— Так.
Кіт зробив ковток, навіть не поморщившись від окропу.

— Нарешті у Мейсона знайшлися яйця.
— Як думаєш, Марк не заблокує це?
Кіт криво осміхнувся. У цій посмішці не було нічого доброго.

— Якщо Марк почне вмикати боса, я влаштую йому пекло. Буду фальшивити та орати мимо нот на кожній репетиції, поки в нього мізки не закиплять. Повір, через тиждень він сам принесе контракт, аби я просто заткнувся.
Він стукнув чашкою об стіл.

— Кіте, — вона перервала тишу, не відводячи погляду від вікна. — Марк сказав, що у Вегасі ти був під коксом.
Кіт різко поставив чашку на стіл. Звук був занадто гучним для порожньої кухні.

— Марк забагато дивиться на чужі зіниці, — відрізав він. Голос став на тон нижче. — Так, я був на висоті. І що з того?
Він нарешті подивився на неї, погляд був колючим.

— Тобі не сподобалося, як я сміявся? — він зробив крок до неї, немов збирався йти в атаку. — Чи тобі більше до душі, коли я розмазня, що не може встати з ліжка й вичавити з себе бодай слово? Я хотів, щоб цей день не був схожим на похорон. І він не був.

Ліна мовчала. Вона бачила, як він стискає пальцями край стільниці.

— І скільки це триватиме? — запитала вона, нарешті повернувшись до нього.
— Я не знаю, — він смикнув плечем. — Але поки що триває. Навіть не думай читати мені лекції, Ліно. Тільки не сьогодні.

Він розвернувся і пішов нагору, кинувши її одну.
Вона стояла й дивилася на порожню чашку. Згадала їхній перший день у студії, як він стискав таку саму чашку, не роблячи жодного ковтка. Тоді це здалося їй стилем. Тепер вона розуміла, що він просто тримався за неї, щоб не тряслися руки.

Вона ідеалізувала його. Легенда, яка бачить її справжню — вона сама зліпила цей образ. А тепер він розбився об кухонний стіл.

Але ж була гримерка. Автобус. Портленд. Дві чашки кави та ці бісові кактуси на підвіконні. Це не могло бути фальшем. Значить, щось зламалося пізніше. Або воно було зламаним завжди, а вона просто дивилася в інший бік.

Думка про те, що поруч із нею йому стало гірше, промайнула та одразу застрягла в горлі. Можливо, вона не ті слова підбирає. Можливо, її присутність взагалі нічого не важить, коли в нього вмикається цей «режим виживання».

Вона поставила чашку в раковину. Звук удару кераміки об метал здався занадто гучним.

*** 
Кіт подзвонив малому одразу, як пішов нагору. Ліна чула його голос крізь стелю. Він не розмовляв, він намагався не зірватися.

За пів години він спустився. Жадібно випив склянку води, витираючи рот тильною стороною долоні.

— Він приїде в п'ятницю. На вечерю.
— Як він?
— Остін не влаштовує істерик, — відрізав Кіт. — Він просто мовчить. Це в нього замість «вітаю».
П'ятниця.
Остін прийшов рівно о сьомій. Високий, з батьківськими вилицями та порожнім поглядом.
— Остіне, це Ліна.
— Привіт, — хлопець кивнув їй як випадковій знайомій і одразу пройшов до вітальні.
— Привіт. Рада познайомитися.
— Угу.

Він сів на диван і дістав телефон. Кіт стояв біля плити, намагаючись щось готувати, але ніж постійно зіскакував з дошки. Він нервував, це було видно по тому, як він занадто сильно стискав ручку ножа і як різко обертався на кожен звук. Ліна мовчки підійшла і забрала в нього дошку. Кіт не сперечався, просто відступив на крок, важко дихаючи.