Розділ 12

Розділ 12

Вона прокинулася раніше. Лос-Анджелес за вікном був блідим і запиленим. Кіт спав на животі, розкинувши руки, наче його збили з ніг. Обручка на його пальці виглядала як випадкова подряпина, тонка, золота, безглузда.

Ліна мовчки пішла на кухню. Кавомашина гарчала, випльовуючи кип'яток у чашку. Мейсон підняв слухавку на другому гудку.

— Холл.

— Рід.

— Сподіваюся, ти взяла з нього розписку, — голос Мейсона звучав як наждак по металу. — Бо у Вегасі зазвичай купують головний біль, а не сім'ю. Ти хоча б голову вмикала, чи просто «їхала повз»?

Ліна ковтнула каву. Гірко, гаряче.

— Той трек із Детройта. Я його випускаю. Домовився з Марком учора ввечері, він дав добро.

Ліна заніміла, дивлячись на свої пальці.

— Зараз? Навіщо?

— Бо треба чимось перекрити вашу вихідку з весіллям. Повір, ти мені ще подякуєш.

— Як же ти мене цим бісиш, Мейсоне. — Вона поставила чашку. — Міг би хоч раз сказати наперед.

— Міг, — погодився він. Без виправдань.

Він відключився.

***

Кіт з'явився на кухні о дев'ятій. Виглядав паршиво: шкіра сіра, під очима залягли тіні, рухи занадто різкі для людини, яка щойно прокинулася. Він пройшов повз Ліну до кавомашини, наче її тут не було, і вхопився за чашку так, ніби це був єдиний спосіб не впасти.

— З ким говорила? — голос хрипкий, прокурений. Він не дивився на неї, але питання прозвучало як вимога.

— З Мейсоном. Випускає наш трек. Вже домовився з Марком.

Кіт завмер з чашкою біля рота. Його погляд став хижим, а рухи нервовими і чіткими, наче в ньому раптом клацнули перемикач. Весь розбитий стан кудись зник.

— Той, що ці виродки з лейбла поховали? — він вимовив це з такою злістю, ніби вони були прямо тут, на кухні.

— Так.

Кіт зробив ковток, навіть не поморщившись від окропу.

— Нарешті у Мейсона знайшлися яйця.

— Кіте, Марк сказав, що у Вегасі ти був під коксом.

Кіт різко поставив чашку на стіл. Звук був занадто гучним для порожньої кухні.

— Марк забагато дивиться на чужі зіниці, — відрізав він. — Так, я був на висоті. І що з того?

Він зробив крок до неї, майже впритул.

— Тобі не подобалося, як я сміявся? Чи краще, коли я розмазня, що не може вичавити з себе бодай слово?

— Мені подобається коли ти смієшся, — відповіла Ліна, дивлячись йому прямо в очі. — Я думала, ти реально радий. А тебе просто перло саме в цей день. І скільки це триватиме?

— Я не знаю, — він смикнув плечем. — Але поки що триває. Навіть не думай читати мені лекції, Ліно. Тільки не сьогодні.

Він розвернувся і пішов нагору, кинувши її одну.

Вона стояла і дивилася на порожню чашку. Згадала їхній перший день у студії, як він стискав таку саму чашку, не роблячи жодного ковтка. Тоді це здалося їй стилем. Вона сама придумала собі цю історію про крутого фронтмена, який бачить її наскрізь.

Але ж був той автобус. Портленд. Ці бісові кактуси на підвіконні. Там його не перло — вона б помітила. Значить, усе полетіло в дупу пізніше. Або він був зламаним завжди, а вона просто вчасно заплющувала очі.

Або справа була в ній. Думка про те, що поруч із нею йому стало тільки гірше, різанула зсередини.

Вона жбурнула чашку в мийку.

***

Кіт подзвонив малому одразу, як пішов нагору. Ліна чула його голос крізь стелю. Він не розмовляв, він намагався не зірватися.

За пів години він спустився. Жадібно випив склянку води, витираючи рот тильною стороною долоні.
— Він приїде в п'ятницю. На вечерю.

Ліна демонстративно гучно перебирала столові прибори в шухляді.

— Як він сприйняв новину?
— Остін не влаштовує істерик, — відрізав Кіт. — Він просто мовчить. Це в нього замість «вітаю».

До п'ятниці Кіта розвернуло від злості до паніки. Він не намагався вибачатися, але постійно крутився поруч — приносив каву, мовчки сідав на край її ліжка або заходив спитати якусь дурницю по роботі, роблячи все, аби просто не залишати її саму. Його незграбна, смикана присутність дратувала, але Ліна бачила, як він напружується щоразу, коли вона підходить до своїх валіз. Вона й сама збиралася зібрати речі тричі за ці дні, але щоразу дивилася на його розгублене обличчя і залишалася.

П'ятниця.
Остін прийшов рівно о сьомій. Високий, з батьківськими вилицями та порожнім поглядом.
— Остіне, це Ліна. — Кіт занадто міцно притис її до свого боку, наче боявся, що вона втече.
— Привіт, — хлопець кивнув їй як випадковій знайомій.
— Рада познайомитися.
— Угу. — Остін розвернувся і одразу пройшов до вітальні.

Він сів на диван і дістав телефон. Кіт стояв біля плити, намагаючись щось готувати, але ніж постійно зіскакував з дошки. Він нервував, це було видно по тому, як він занадто сильно стискав ручку ножа і як різко обертався на кожен звук. Ліна мовчки підійшла, забрала ніж і дорізала все сама. Кіт не сперечався, просто відступив на крок.

Вечеря проходила в тиші, яку переривав лише стук виделок.
— Як школа? — запитав Кіт.
— Нормально.
— Іспити в березні?
— Готуюся.

Кіт намагався підтримувати розмову, але кожне питання звучало як заздалегідь вивчений текст.

— Гітара? — запитав він нарешті.
Остін підняв очі. Подивився прямо на батька, довго, без жодної емоції.
— Граю. Підібрав одну твою стару річ. З третього альбому.

Кіт посміхнувся.
— Покажеш?
— Може, колись, — Остін знову опустив голову. — Коли в тебе руки перестануть трястися.

Кіт завмер. Виделка в його руці ледь чутно дзвякнула об край тарілки.
Ліна поставила перед Остіном тарілку з пирогом.

Хлопець кивнув, не дивлячись на неї.
— Дякую.

Вона сіла навпроти. Тиша тиснула так, що хотілося бодай щось сказати.
— Батько казав, ти шариш в математиці.
Остін підняв очі на секунду. У погляді було чітке: «Навіщо ти це робиш?».
— Так.
— Я її терпіти не могла. Тільки фізику.