Розділ 10

Січень минув у роботі.
Вони писали новий матеріал щодня. Марк гнав темп — він відчував кураж і не хотів його втрачати. Трек Ліни «Корона» закрили за три сесії. Вона влучила в настрій з першого дубля, Марк навіть не просив переспівувати, просто зняв навушники і коротко кивнув.

Кіт у студії був зібраним. Пропонував ідеї щодо аранжування, слухав, не перебиваючи. Між ним і Марком була та сама робоча хімія, що напрацьовується роками. Ліна дивилася на нього й бачила того самого Кита зі старих записів — живого і включеного.

Але вона вже вміла читати його по дрібницях.

У середу він двічі перепитав одне й те саме, бо думками був десь не тут. У четвер Ліна прокинулася одна. Його бік ліжка вже встиг охолонути. Внизу було тихо, кавомашина навіть не вмикалася.

Написала: «Де ти?»

Відповідь прийшла за пів години: «Скоро буду. Їдь у студію сама».
Ліна поїхала. Він з’явився о пів на першу, мовчки сів на своє місце і взяв навушники. Марк глянув на нього, потім на Ліну. Вона ледь помітно хитнула головою: «Не зараз».

Працювали далі.

У п’ятницю після запису вона знайшла його на парковці. Він просто сидів у машині і прямо перед собою. Ліна постукала. Він опустив скло.
— Все нормально? — запитала вона.

— Так, — сказав він. — Просто втомився трохи.
Ліна не стала сперечатися.
— Їдемо додому.
— Їдемо.
***
Додому доїхали мовчки.
Ліна дістала щось із холодильника. Кіт поїв, не дивлячись у тарілку, кивнув і пішов у вітальню. За хвилину там заблимав телевізор. Звук він викрутив майже на нуль — так, щоб просто щось миготіло.

Вона домила посуд під тихе бурмотіння з сусідньої кімнати. Кіт був поруч, але Ліна відчувала, як між ними знову виростає та сама стіна, яку вона бачила в гаражі.

Вона витерла руки й зайшла до нього.
Він лежав на дивані, закинувши руку на очі. На екрані беззвучно змінювалися кадри якогось фільму про природу.

Вона сіла поруч. Хвилини три вони просто мовчали. Потім він прибрав руку від очей і втупився в стелю.

— Мати дзвонила, — сказав він.

Ліна не поворухнулася.

— Я не взяв. Вона залишила повідомлення, я видалив не слухаючи.
— Часто вона так?
— Раз на кілька місяців. Каже, що все усвідомила, хоче побачитися. Може, і правда усвідомила. Мені байдуже.

— Ти зовсім не хочеш її бачити?

Кіт довго мовчав.

— Я проторчав у притулку вісім років, Лін. З десяти до вісімнадцяти. Знаєш, що там найгірше? Не те, що тебе кинули. А те, що ти кожного ранку чекаєш: може, сьогодні приїде. Може, передумала.

Ліна дивилася на його профіль.

— Вона не приїхала.
— Жодного разу, — Кіт криво всміхнувся. — За вісім років — нікого. Зате тепер дзвонить. Коли моє обличчя на кожному білборді.

У вітальні беззвучно накочували на берег океанські хвилі з телевізору.
— Як ти там не з’їхав з глузду? — тихо запитала вона.

— Знайшов гітару в підвалі. Стару, обдерту. Вчився сам. Поки грав — усе замовкало. Думки про неї, про батька... просто ставало тихо. — Він повернув до неї голову. — Я досі граю тільки заради цього. Щоб у голові нарешті заткнулися всі голоси.

Ліна мовчала. Вона розуміла, що зараз отримала ту частину його життя, яку неможливо просто «забути».

— Вона була там? — запитала Ліна. — Тиша сьогодні приходила?
Він похитав головою.

— Ні. Сьогодні не спрацювало.

Вона взяла його за руку. Він не прибрав долоню, просто лежав нерухомо, переплітаючи свої пальці з її. Ліна відчувала, наскільки його рука гаряча. На екрані телевізора одна за одною беззвучно розбивалися океанські хвилі.

***
Наступні кілька днів він був приглушеним. Їв, відповідав на повідомлення, вчасно приїздив у студію. Але все це робив на автопілоті.

У неділю вони сиділи на терасі. Ліна з кавою, він із вимкненим телефоном у руках. За живоплотом гув Лос-Анджелес, січневе сонце припікало в потилицю.

Кіт промовив, не повертаючись:
— Іноді думаю, що всім було б простіше без мене.

Ліна застигла з чашкою у руках.
Він продовжував розглядати свої пальці. Спокійно, ніби коментував погоду.
— Кіте.
— Що? — він нарешті глянув на неї. — Не бери в голову. Я не збираюся нічого робити.
— Тоді про що ти?
— Та так. Гурту було б легше. Марку. Усім. Вони витрачають купу часу просто на те, щоб я не розвалився на шматки, — він коротко всміхнувся. — Це просто факт.

Ліна мовчала. Її пробрало не від цих слів, а від того, як він це сказав. Без драми, без сліз. Як щось давно вирішене й очевидне.

— Це не «просто думка», — тихо сказала вона.

— Лін, усе в порядку. — Він кинув телефон на столик. — Я не збираюся нічого робити. Мозок іноді так працює, ти ж знаєш.

— Знаю. І тому це не норма.

Він глянув на неї, ледь звівши брови. Він явно чекав, що вона просто відмахнеться або скаже «не мели дурниць».

— Ти з лікарем про це говорив? — запитала вона. — Коли востаннє був у терапевта?

— Давно. Зараз мені це не треба.
— Треба. Повернися до сеансів.
— Ліно...
— Кіте. — Вона дивилася прямо в очі, без паніки. — Просто подзвони йому. Цього тижня.

Він довго мовчав, розглядаючи кущі жасмину.

— Гаразд, — нарешті видихнув він.

Ліна кивнула і зробила ковток кави. Вони просиділи так ще годину. Вона згадала Марка. Він мав рацію: справжній жах — це не п’яні істерики в гаражі. Це ось таке спокійне «всім було б легше без мене», сказане за кавою в сонячний ранок з видом на обсерваторію.

Вона не подала виду, що в неї всередині все завмерло.

Вночі, поки він спав, Ліна довго гортала контакти в телефоні. Мейсон. Елен. Марк. Вона зупинялася на кожному імені і закривала чат.

Що вона скаже? «Він каже, що хоче зникнути»? Це звучить як донос або зрада того, хто відкрився тобі вперше за все життя.

Вона відклала телефон убік.
Буде вигрібати сама.