Розділ 9

Розділ 9

Кіт просто вирубився, як тільки ліг. Ліна лежала поруч і слухала його рівне дихання. Відчуття крижаного бетону гаража досі не минало, попри теплу ковдру. Вона згадала, як він стиснув її руку — з силою, до болю.

Ліна тихо встала, забрала з тумбочки блокнот і вийшла в коридор. Сіла на підлогу, впершись спиною в стіну. Перший рядок з’явився відразу:

«Невидима нікому, ця корона тяжіє щомиті».

Вона писала до четвертої ранку. Без правок, просто вивалюючи все на папір.

Потім закрила блокнот, повернулася в ліжко і провалилася в сон.

О пів на восьму Ліна вже сиділа на кухні з чашкою. Кіт зайшов слідом, поглянув на неї:

— Ти спала взагалі?

— Трохи. Текст пішов.

— Про що?

— Потім побачиш, — вона сховала блокнот у сумку. — Покажу Марку.

Кіт увімкнув кавомашину, налив собі і сів навпроти. Погортав телефон і відклав його вбік.

— Слухай, мені не варто було вчора... Коротше, не треба було тобі сидіти в тому гаражі.

— Сама розберуся, де мені сидіти, — відказала Ліна.

— Вперта ти, Холл.

Він зробив ковток.

— Сьогодні об одинадцятій.

— Знаю. Марк хоче нарешті добити трек.

— Угу. Барні вніс нові правки до бріджу. Нам треба підігнати вокал.

Перед виходом Кит зупинився.

— Лін. Дякую.

Він не уточнював за що, і вона не питала.

— Рухайся вже. Запізнимося.

***

На студію приїхали без запізнень, якраз об одинадцятій. Марк уже сидів за пультом, виводячи на монітори брідж від Барні. Ліна підійшла і поклала свій блокнот прямо на клавіатуру перед ним.

Марк перечитав текст двічі. Ліна чекала поруч, прихилившись до стіни, а Кіт сидів у кутку на дивані, закинувши голову назад.

Марк підвів очі.
— Музика є?

— Прикинула пару акордів.

Наступні п'ятнадцять хвилин записували чернетку. Ліна зайшла в будку, взяла гітару і почала співати перший куплет, поки Марк на ходу виставляв рівні на пульті. Вони записали все одним дублем — тільки акустика і голос суто з блокнота, без жодної обробки. Марку потрібен був просто каркас, щоб зрозуміти темп.

Марк подивився на пульт.
— Це йде в альбом. Не обговорюється.

Кіт підвів голову:
— Прокрути ще раз, — сказав він Марку. — З початку.

Марк клацнув клавішею, запускаючи плейбек. Вони слухали трек у повній тиші. Коли голий голос Ліни з колонок затих, Кит підвівся з дивана.

— Про кого це?

— Починала про тебе, — відказала Ліна. — Закінчувала про себе.

Кіт повільно прочитав з блокноту:
— «Невидима нікому, ця корона тяжіє щомиті. Сміюся крізь силу, коли тону в темному світі».

Він замовк, дивлячись на Ліну, і перевернув сторінку:
— «Кричать моє ім’я до хрипу, на повні груди. А я лише шепочу: «Це інший, зачекайте, люди».

— Впізнав себе? — запитала вона.

— Впізнав, — сказав він. — І тебе теж. Хоча ти, мабуть, не помітила.

Марк забрав блокнот:

— Досить розмов. Кіт, у кабіну. Пробуй.

***

Минула година. Марк поїхав раніше, а Кіт усе ще не виходив із кабіни. Ліна вже збиралася йти, коли побачила Елен у коридорі, та йшла від техніків із планшетом і двома склянками кави.

— Вчасно, — сказала Елен. — Я якраз думала, кому віддати другу. Марк поїхав.

Вона протягнула склянку.
— Каву будеш?
— Буду.

Вони сіли на підвіконня біля вікна. Елен поклала планшет на коліна.

— Чула, як ви сьогодні писалися, — сказала Елен.

— І як?

— Сильно. Навіть занадто.

Ліна кивнула.

— Ти коли востаннє співала своє? — запитала Елен.

Ліна хотіла відповісти, але запізнилася з першим словом. Вона раптом зрозуміла, що не може згадати.

Вона почала згадувати. Ця пісня. До цього — другий альбом, який гниє в архівах лейбла. До цього — колаборація з Мейсоном, яка так і не відбулася.

— Давно, — нарешті вимовила вона.

Елен кивнула, не відриваючись від своєї кави.

— Ця пісня — вона твоя?
— Я ж її написала.
— Я не про авторські права, Ліно.

Ліна мовчала. Елен закрила планшет і підвелася.

— Хороша пісня, — вона рушила до техніків. — Просто розберися, про кого вона насправді.

Ліна залишилася на підвіконні, прокручуючи в голові один і той самий рядок:

«Просто людина, чий світ до основ згорнувся й застиг,
яка просто звикла... навчилася стримувати свій крик».

Вона була впевнена, що написала це про нього.
Або все ж таки ні?

***

Увечері Кіт стояв біля плити. Ліна затрималася в дверях.

— Ти готуєш? — запитала вона. — Я ж казала не підходити туди.

— Я голодний, не коментуй.

— Я мовчу.

— Ти іржеш.

— Є трохи. Що там?

— Паста. Сподіваюся.

Вона зазирнула в каструлю. Виглядало їстівно.

— Марк закинув чернетку в загальний проєкт, — сказав Кіт. — Барні вже крутить під неї аранжування. На завтра збираємося всі.

— Знаю. Мені Марк писав.

— І чого ти кисла?

— Хвилююся, як фанати сприймуть, — Ліна сіла за стіл. — Це ж моя пісня, а не ваша з Марком. Одразу зчитають, що рука інша.

Кіт вимкнув плиту і обернувся.

— Зчитають. І що з того? Трек крутий, хлопці напишуть під нього хороший інструментал. Так що забий.

Паста виявилася нормальною. Кіт розповідав про сина: малий почав грати на гітарі й прислав запис, де намагається підібрати їхній старий трек.

— Як воно? — запитала Ліна.

— Жахливо, але старається. Сказав йому, що в його віці я грав ще гірше.

— Брешеш?

— Звісно. Але нехай вірить.

Вони доїли, за вікном зовсім стемніло. Ліна відставила тарілку.

— Завтра заберемо мої речі з квартири

Кіт закинув посуд у мийку і обернувся.