Розділ 9

Кіт заснув швидко. Просто вимкнувся: рівне дихання, нерухоме обличчя. Вона лежала поруч і дивилася в стелю.

У гаражі було холодно. У кімнаті було тепло. Але щось від того холоду залишилося всередині — не неприємне, просто присутнє.

Вона думала про його руку, яка знайшла її руку в темряві. Про те, як він стиснув міцно — як стискають, коли бояться, що відпустять. Тридцять років він носив це в собі. Щороку цей день приходив, і він пив, щоб не чути голос матері.

Вона встала тихо. Взяла блокнот із тумбочки — вона завжди тримала його поруч, стара звичка — і вийшла в коридор. Сіла на підлогу біля стіни, підтягнувши коліна.
Написала перший рядок не думаючи. Просто написала те, що почула в гаражі — не його слова, а те, що за ними стояло.

«Невидима нікому, ця корона тяжіє щомиті».

Зупинилася. Перечитала. Написала далі.

Вона писала до четвертої ранку. Не редагувала, просто дозволяла словам іти туди, куди вони йшли. Про людину, яка несе щось величезне і всміхається на сцені. Про вагу, яка не зникає від аплодисментів. Про те, як воно — бути світлом для інших, коли всередині темно.

Вона думала, що пише про нього.

Коли розвиднілося, вона перечитала написане і зрозуміла, що не знає, про кого це насправді.
Сховала блокнот. Повернулася до спальні. Лягла поруч із ним.

Він не прокинувся.

Вранці він вийшов зі спальні о сьомій тридцять — свіжий, у чистій футболці, волосся прибране. Наче вчора був просто звичайний вечір.

Увімкнув кавомашину, дістав дві чашки. Побачив її за столом із блокнотом.

— Ти взагалі спала? — запитав він.
— Трохи, — сказала вона. — Писалося.
— Щось конкретне чи просто так?
— Конкретне. — Вона закрила блокнот. — Покажу Марку — подивимося, що скаже.

Він поставив перед нею каву і сів навпроти. Відкрив телефон, погортав трохи, відклав.

— Слухай, — сказав він. — Учора ввечері я був... не в найкращому стані.
— Я знаю, — сказала вона.
— Ти не мала сидіти там зі мною на підлозі.
— Напевно, — погодилася вона. — Але я хотіла.

Він подивився на неї — не довго, просто подивився. Потім кивнув і знову взяв телефон. Розмова була закінчена — не тому, що йому було байдуже. А тому, що більше слів у нього не було. Вона це вже знала.

— У студії об одинадцятій, — сказав він за хвилину.
— Знаю. Марк хоче закінчити третій трек.
— Угу. — Він відпив кави. — Барні вчора надіслав правки щодо бриджу. Цікаві, до речі.

І все — вони говорили про бридж, про студію, про звичайні речі. Жасмин за вікном гойдався на вітрі. Кава була гарячою.

Перед виходом він зупинився у дверях.

— Лін. Дякую, що була поруч. Серйозно.
Вона усміхнулася.
— Йди вже, — сказала вона. — Запізнимося.

***

Марк слухав демо двічі, нічого не кажечи. Ліна сиділа на дивані й крутила в руках телефон. Кіт влаштувався у кріслі біля стіни, закинув ногу на ногу, дивився в стелю. Занадто нерухомо для людини, якій байдуже.

Марк зняв навушники. Поклав на пульт. Подивився на Ліну.

— Ти написала це за одну ніч?
— За одну.
— І ти не редагувала?
— Майже ні. Кілька рядків уранці.

Марк помовчав.

— Це йде в альбом, — сказав він нарешті. — Не обговорюється.

Кіт опустив голову від стелі.— Дай послухати нормально, — сказав він Марку. — З початку.
Марк запустив знову. Цього разу Кіт слухав інакше — не фоном, а по-справжньому. Ліна спостерігала за ним краєм ока. Бачила, як він перестає дивитися в стелю. Не одразу, десь посеред треку опустив голову. Просто слухав.

Коли музика зупинилася, у студії було тихо секунд десять.

— Про кого це? — запитав Кіт. Голос тихий, без інтонації.
— Я думала про тебе, коли писала, — сказала Ліна. — Але поки писала, зрозуміла, що трохи і про себе теж.

Кіт дивився на неї. Вона не відвела погляду.

— «Невидима нікому, ця корона тяжіє щомиті. Сміюся крізь силу, коли тону в темному світі».

— Кіт повторив це повільно, ніби приміряв на себе. — «Кричать моє ім’я до хрипу, на повні груди. А я лише шепочу: «Це інший, зачекайте, люди».

— Ти впізнав себе?
— Впізнав, — сказав він. Помовчав. — І тебе теж впізнав. Хоча ти, мабуть, не помітила.

***

Вона хотіла запитати, що він має на увазі — але Марк уже відкрив блокнот і почав говорити про аранжування. Момент було втрачено.

Вона запам'ятала його слова. Не одразу зрозуміла — просто запам'ятала.

Ліна вже збиралася йти, коли побачила Елен у коридорі — та йшла від техніків із планшетом під пахвою та двома склянками кави в руках.

— Вчасно, — сказала Елен, побачивши її. — Я якраз думала, кому віддати другу. Марк поїхав.
Вона протягнула склянку.

— Каву будеш?

— Буду, — сказала Ліна.

Вони сіли біля вікна. Елен відкрила планшет — не працювала, просто тримала як щит, за звичкою. Ліна дивилася на вулицю.

— Чула твоє демо, — сказала Елен.

— І що думаєш?

— Думаю, що сильно, — сказала Елен просто. — Дуже особисте.

Ліна кивнула.

Вони помовчали. Не ніяково — просто тихо. За вікном проїхала машина, потім ще одна.

— Ти коли востаннє співала щось своє? — запитала Елен. Не із засудженням — просто запитала, між іншим, як запитують котра година.

Ліна відкрила рот — і зупинилася.

Вона думала. Ось ця пісня — але вона написала її про нього, думаючи про нього. До цього... до цього був другий альбом. Який лежить в архіві лейблу. До цього була колаборація з Мейсоном, яка не відбулася.