Розділ 9

Кіт просто вирубився. Ліна лежала поруч і слухала його рівне дихання. У гаражі було крижано, і це відчуття досі не минало, попри теплу ковдру.
Вона згадала, як він стиснув її руку — наче боявся, що вона зараз зникне. Тридцять років він затикав собі вуха віскі, щоб не чути голос матері.

Ліна тихо встала, забрала з тумбочки блокнот і вийшла в коридор. Сіла прямо на підлогу, впершись спиною в стіну. Перший рядок з’явився сам собою, не про нього, а про те, що вона відчула там, на бетоні.

«Невидима нікому, ця корона тяжіє щомиті».

Вона писала до четвертої ранку. Без правок, просто вивалювала текст про вагу, яку не скинеш навіть під софітами. Про те, як це бути головним на стадіоні і ніким у власному домі.

Коли за вікном почало сіріти, вона закрила блокнот. Повернулася в ліжко і провалилася в сон.

О пів на восьму Кіт уже був на кухні. Свіжий, у чистій футболці, ніби вчорашнього зриву не існувало. Побачив її за столом, коли вона дописувала останнє слово.

— Ти спала взагалі? — він поставив чашку в кавомашину.
— Трохи. Текст пішов.
— Про що?
— Потім побачиш, — вона закрила блокнот. — Покажу Марку.
Кіт поставив перед нею каву і сів навпроти. Погортав телефон і відклав його вбік.

— Слухай, — сказав він, не дивлячись на неї. — Вчора я трохи перебрав із драмою. Не треба було тобі сидіти в тому гаражі.

— Сама розберуся, де мені сидіти, — відказала Ліна.
Кіт коротко кивнув і повернувся до телефону. Тему було закрито. Після вчорашнього в нього явно не було сил на зайві слова, і Ліна не стала тиснути.

— В студії об одинадцятій, — кинув він за хвилину.
— Знаю. Марк хоче закрити третій трек.
— Угу. Барні вчора прислав правки щодо бриджу. Непогані.
Вони переключилися на роботу. Кава, студія, дрібниці, звичайний ранок, ніби вчора під ногами не вибухнула міна.

Перед самим виходом він затримався біля дверей.
— Лін. Дякую.
Він не уточнював за що, і вона не питала.
— Рухайся вже, — кинула вона. — Запізнимося.

***
Марк прослухав демку двічі. Ліна крутила в руках телефон, Кіт застиг у кріслі біля стіни, втупившись у стелю.
Марк зняв навушники.
— За ніч написала?
— Так.
— І без правок?
— Майже.
Марк кивнув сам собі, дивлячись на пульт.
— Це йде в альбом. Не обговорюється.
Кіт нарешті опустив голову.
— Увімкни на монітори, — кинув він Марку. — З початку.
Коли музика зупинилася, у студії ще кілька секунд було чути тільки гул системників.
— Про кого це? — запитав Кіт. Голос був сухим.
— Починала про тебе, — відказала Ліна. — Закінчувала про себе.

Кіт повільно повторив:
— «Невидима нікому, ця корона тяжіє щомиті. Сміюся крізь силу, коли тону в темному світі».

Він замовк, дивлячись на Ліну.
— «Кричать моє ім’я до хрипу, на повні груди. А я лише шепочу: «Це інший, зачекайте, люди».

— Впізнав себе? — запитала вона.
— Впізнав, — сказав він. — І тебе теж. Хоча ти, мабуть, не помітила.
Марк перервав паузу, клацнувши клавішею на пульті.

— Досить розмов. Кіт, у кабіну. Пробуй цей текст на голос. Треба зрозуміти, як лягає вокал.
***

Минула година. Марк поїхав раніше, а Кіт усе ще не виходив із кабіни. Ліна вже збиралася йти, коли побачила Елен у коридорі, та йшла від техніків із планшетом і двома склянками кави.

— Вчасно, — сказала Елен. — Я якраз думала, кому віддати другу. Марк поїхав.
Вона протягнула склянку.
— Каву будеш?
— Буду.

Вони сіли на підвіконня біля вікна. Елен поклала планшет на коліна. 
— Чула твоє демо, — сказала Елен.
— І як?
— Сильно. Навіть занадто.

Ліна лише кивнула, розглядаючи пластикову кришку склянки.
— Ти коли востаннє співала своє? — запитала Елен. Без підтексту, 

Ліна хотіла відповісти, але запізнилася з першим словом. Вона раптом зрозуміла, що не може згадати.

Вона почала згадувати. Ця пісня. До цього — другий альбом, який гниє в архівах лейбла. До цього — колаборація з Мейсоном, яка так і не відбулася.

— Давно, — нарешті вимовила вона.

Елен кивнула, не відриваючись від своєї кави.
— Ця пісня — вона твоя?
— Я ж її написала.
— Я не про авторські права, Ліно.

Елен дивилася у вікно. Вона не тиснула, просто чекала, поки до Ліни дійде сенс питання.

Ліна мовчала. Вона не знала, що на це відповісти. Елен закрила планшет і підвелася.

— Хороша пісня, — повторила вона. — Просто розберися, про кого вона насправді.

Елен пішла до техніків. Ліна залишилася на підвіконні, прокручуючи в голові один і той самий рядок:

«Просто людина, чий світ до основ згорнувся й застиг,
яка просто звикла... навчилася стримувати свій крик».

Вона була впевнена, що написала це про нього.
Або все ж таки ні?
***
Увечері на кухні грало щось тихе. Кіт стояв біля плити в її фартуху — той був йому малий і виглядав максимально безглуздо. Ліна затрималася в дверях, розглядаючи цю картину.

— Ти готуєш?
— Намагаюся, — кинув він, не озираючись. — Не коментуй.
— Я мовчу.
— Ти іржеш.
— Є трохи, — зізналася вона. — Що там?
— Паста. Сподіваюся.

Вона зазирнула в каструлю. Виглядало цілком їстівно.
— Марк дзвонив, — сказав Кіт. — Хоче випускати твій трек першим синглом.
— Знаю. Писав мені.
— І?
— І я не впевнена, що фанати готові до такого старту, — Ліна сіла за стіл. — Це занадто різко для першого кроку. Марк хоче виставити мене вперед із цим текстом ще до виходу альбому.

Кіт обернувся. Подивився на неї, примружившись, і вимкнув плиту.

— Вони завжди до чогось не готові. Коли ми починали, нам казали, що реп і гітари не змішують. Потім — що ми занадто попсові. А цей трек — це якраз та енергія, якої нам бракувало. Текст там на своєму місці, а звук ми підтягнемо.
Паста виявилася нормальною. Кіт розповідав про сина: малий почав грати на гітарі й прислав запис, де намагається підібрати їхній старий трек.