Розділ 8

У готельному ресторані вони з’явилися разом.
Не тому, що домовлялися — просто одночасно вийшли з ліфта й рушили в один бік. Ліна несла телефон і перекинуту через руку кофту. Кіт ішов поруч — не впритул, але й не віддаляючись. Так ходять люди, яким уже не треба пояснювати, чому вони разом.

Уся група вже сиділа за столом.
Барні підвів голову першим. Глянув на Ліну, потім на Кіта, тоді знову на Ліну. Відклав виделку.
— Ну нарешті, — гукнув він. — Роббі, з тебе двадцять баксів.
Роббі навіть не відірвався від тарілки.
— Я казав — жовтень, — спокійно відказав він. — Ще не жовтень.
— Та майже вже!
— Зараз вересень, Барні.
— Технічно...

Ліна завмерла біля столу, не знаючи, куди подіти руки. Їй хотілося вибачитися за ці двадцять доларів, за цей сніданок, за все й одразу.

— Двадцять доларів залишаться при мені, — мовив Роббі й нарешті підняв погляд. Подивився на Ліну — тепло, без зайвих церемоній. — Доброго ранку.

— Доброго, — відповіла вона, і її голос прозвучав трохи вище, ніж зазвичай.
Джей сидів із кавою, втупившись у телефон. Очей не підняв, але ледь помітно всміхнувся. Цього було достатньо.

Марк закрив блокнот. Довго й без усмішки дивився на обох. У його погляді не було осуду. Було щось інше — той вираз обличчя, з яким дивляться люди, що знають фінал історії ще до її початку.

Він знову розгорнув блокнот.

— Виїзд за сорок хвилин, — кинув він. — Саундчек о третій.
За столом запала тиша.

***

Ресепшен останнього готелю в турі. Фінальне місто, фінальна ніч.

Ліна стояла поруч, коли Кіт підійшов до стійки. Поклав на неї обидва ключі — свій і її. Адміністраторка підвела очі.

— Другий номер не потрібен, — сказав він буденно, без жодних інтонацій. — Вона там усе одно не спатиме.

Сказав так, ніби озвучив очевидну річ.

Хостес кивнула, щось відмітила в системі.

Кіт навіть не глянув на неї — просто взяв один ключ і рушив до ліфта. На мить озирнувся.

— Ідеш?
— Іду, — видихнула вона.

***

Марк перехопив її наступного ранку.

Не в коридорі, не при людях — у маленькій переговорній поруч із лобі. Попросив зайти на хвилинку. Зачинив двері.

Сів навпроти. Дивився на неї — без осуду, без злості. Просто дивився.

— Ти розумієш, що відбувається? — запитав він нарешті.

— Так, — відповіла вона, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Ми дорослі люди, Марку.

— Ні, — тихо промовив він. — Не розумієш. Поки що ні.

Вона мовчала.

Марк склав руки на столі. Говорив рівно — так говорить людина, що зважує кожне слово.

— Я знаю Кіта двадцять років. Бачив його в різні часи: і в добрі, і в погані. Коли йому добре — він найкраща людина з усіх, кого я знаю. Коли кепсько — він тягне за собою на дно всіх, хто поруч. Не зумисне. Просто він так влаштований.

— Марку…
— Я не кажу тобі йти, — перебив він. — Це не моя справа, і рішення за тобою. Я кажу тобі: дивись. Не лише на те, яким він буває, коли все добре. Дивись на те, яким він стає, коли йому погано. І виріш — чи готова ти до обох його станів.

— А ти готовий? — тихо спитала вона. — Ти ж поруч із ним двадцять років.
Марк змовк. Щось майнуло на його обличчі — швидко, майже невловимо.

— Я в нього не закоханий, — сказав він. — Це зовсім інше.
Він підвівся. Взяв блокнот.

— Просто дивись, Ліно, — повторив він уже біля дверей. — Цього достатньо.

***

Додому вони летіли вдвох — інші роз’їхалися у своїх справах, тур скінчився, гурт узяв паузу на кілька тижнів.

У машині з аеропорту Кіт довго мовчав, дивлячись у вікно на нічний Лос-Анджелес. Потім промовив — не повертаючись, просто в скло:

— Ми їдемо додому. Я хочу, щоб ти була поруч. Дуже сподіваюся, ти не проти.
Ліна дивилася на його відображення у вікні.

— Не проти, — мовила вона.

Він кивнув. Взяв її за руку — просто взяв і тримав усю дорогу. Більше не зронив ні слова.

Будинок за жасминовим живоплотом виявився більшим, ніж вона собі уявляла.
І справа не в розкошах — хоча розкоші вистачало: бетон, скло і краєвид на обсерваторію, який вона бачила знизу з Флетчер-драйв, ніколи не сподіваючись опинитися всередині. Просто — багато простору. Після квартири на околиці з вентилятором на підвіконні це відчувалося фізично. Навіть повітря тут рухалося інакше.

Перші дні вона ходила кімнатами обережно, як по чужій території. Потім це минуло.
Вона зайняла маленьку кімнатку на другому поверсі — Кіт використовував її як склад для старого обладнання. Вони винесли коробки, вона поставила туди стіл і гітару. Більше нічого. Просто місце, де можна посидіти й подумати в тиші.
Кіт не питав, навіщо їй окрема кімната. Він і так усе зрозумів.

Кухня стала її територією — не тому, що вона готувала краще, а тому, що він готував катастрофічно. Вона переставила кілька речей, купила нормальну каву, поставила на підвіконня маленький кактус. Кіт подивився на кактус і нічого не сказав. Наступного дня поруч з’явився другий — він купив його сам, без жодних пояснень.
Два кактуси на підвіконні. Це було і кумедно, і правильно водночас.

Одного вечора вона почула його раніше, ніж побачила.
Він стояв на кухні й щось готував — судячи зі звуків, наслідки були катастрофічні. Вона спустилася і застала його з рушником на плечі перед пательнею, з якої валив густий дим. Обличчя у нього було абсолютно незворушне.

— Усе під контролем, — кинув він, не озираючись.

— Кіте, воно горить.

— Це називається карамелізація.

— Це називається пожежа.

Він обернувся. Подивився на пательню. Потім на неї. Тоді знову на пательню.

— Гаразд, визнаю. Кулінарія — не мій коник. Замовимо піцу?