Розділ 8

У готельному ресторані вони з’явилися разом. Не тому, що домовлялися, просто одночасно вийшли з ліфта. Ліна несла телефон і перекинуту через руку куртку. Кіт ішов поруч, не впритул, але й без зайвої дистанції.

Весь гурт вже була за столом. Барні підвів голову. Глянув на Ліну, потім на Кіта, тоді знову на Ліну. Відклав виделку.

— Ну нарешті, — гукнув він. — Роббі, з тебе двадцять баксів.
Роббі навіть не відірвався від тарілки.

— Я казав — жовтень, — спокійно відказав він. — Ще не жовтень.
— Та майже вже!
— Зараз вересень, Барні.

Ліна застигла біля столу, не знаючи, куди подіти руки. Хотілося розвернутися і піти, але Роббі нарешті підняв погляд.
— Двадцять доларів залишаться при мені, — він подивився на Ліну прямо. — Доброго ранку.

— Доброго, — відповіла вона. Голос зрадницьки здригнувся.
Джей не відривався від телефону, тільки кутик рота сіпнувся. Марк закрив блокнот. Він мовчки розглядав обох, без злості, просто так, ніби підтвердив свій власний прогноз.

Він знову розгорнув блокнот, ставлячи крапку в розмові.
— Виїзд за сорок хвилин, — кинув Марк. — Саундчек о третій. Поснідайте швидко.

Гурт повернулася до сніданку. Барні щось тихо бубнів Роббі, Джей так само не відривався від екрана. Кіт мовчки відсунув стілець для Ліни й сів поруч. Він не дивився на інших, просто налив їй кави й підсунув склянку. Це було зроблено так буденно, що зайві питання відпали самі собою.

***
Ресепшен останнього готелю. Навколо техніки й гори кофрів.
Кіт кинув на стійку обидві картки — свою і її.

— Один номер не потрібен, — сказав він адміністраторці. — Залиште той, що більший.

Дівчина мовчки переклала одну з карток. Ліна стояла поруч, розглядаючи свої кеди. Їй було байдуже, що подумає персонал чи люди в лобі.

Кіт забрав ключ і кивнув у бік ліфтів. Коли двері зачинилися, він просто сповз по стінці і сів на підлогу, витягнувши ноги. Ліна натиснула на кнопку поверху.
Вони мовчки вийшли в коридор. Кіт відкрив двері, пропустив її й одразу штовхнув ногою двері ванної, щоб хоч якесь світло падало в кімнату. Він скинув кеди, не розшнуровуючи, і впав на ліжко.

Тур нарешті закінчився.
***
Марк перехопив її наступного ранку в порожній переговорній біля лобі. Кивнув на двері, мовляв, зайди. Зачинив їх і сів навпроти.

— Ти хоч розумієш, у що вляпалася? — запитав він.
— Ми дорослі люди, Марку. — Ліна намагалася говорити рівно.

— Це тут ні до чого, — він склав руки на столі. — Я знаю Беннета двадцять років. Він не вміє просто сумувати. Коли в нього зносить дах, він тоне і тягне за собою кожного, до кого може дотягнутися. Він не обирає жертв, це просто стається.

— Навіщо ти мені це кажеш?

— Мені байдуже, з ким ти спиш, — він перебив її, не змінюючи тону. — Але ти тепер частина команди. Просто знай: Кіт це не тільки кава в ліжко. Коли він почне все ламати, ти будеш першою, в кого полетять уламки. Подумай, чи вистачить у тебе сил це вивезти.

— А в тебе вистачає? — тихо спитала вона. — Ти ж поруч двадцять років.
Марк на секунду завмер. 

— У мене з ним контракт і спільні справи. Я навчився вчасно відходити вбік, — він підвівся і забрав блокнот. — А тобі відходити вже нікуди. Ти підставилася.

Він озирнувся біля дверей:
— Не кажи потім, що я не попереджав.

Ліна залишилася в переговорній одна. За скляними дверима лобі готелю вже набирав обертів: техперсонал тягав останні кофри, Елен звіряла списки біля стійки.

Коли вона вийшла на вулицю, автобус уже чекав. Кіт стояв біля багажного відділення, закидаючи свій рюкзак всередину.

— Готова? — Кіт підійшов і коротко торкнувся її ліктя. — Останній ривок.
— Готова, — кивнула вона.

Вони завантажилися в салон. Цього разу не було ні тріумфу, ні гучних розмов. Тур вижав із них усе. Барні натягнув маску для сну, Джей дивився у вікно, Роббі вже дрімав. Марк сів на своє звичне місце в кінці й одразу відкрив лептоп.

Автобус рушив у бік аеропорту.
Ліна дивилася у вікно. Портленд залишався позаду. Попереду — Лос-Анджелес і порожня квартира.

Кіт накрив її долоню своєю. Ліна не прибрала руку, але погляд Марка, яким той дивився на неї в переговорній, ніяк не виходив з голови. 
Автобус в’їжджав у зону аеропорту.

Додому вони летіли вдвох, інші роз’їхалися хто куди, гурт узяв паузу на кілька тижнів.

У таксі з аеропорту Кіт довго вдивлявся у вікно. Потім кивнув на сумки в багажнику і промовив, не повертаючись до Ліни:

— Не хочу, щоб ти їхала до себе. Давай до мене. Назовсім.

Ліна подивилася на його профіль, що відбивався у склі. Вона чекала чого завгодно, але не цього «назовсім» через п'ять хвилин після посадки.

— Ти серйозно? — тихо запитала вона.
— Цілком, — він нарешті повернув голову. — Я не хочу роз’їжджатися. Просто не бачу сенсу.

Ліна мовчала. Вона пам’ятала, що казав Марк, і розуміла, що за порогом його будинку все буде інакше. Але Кіт не прибирав руку з сидіння поруч із нею.

— Добре, — сказала вона. — Давай спробуємо.

Він просто стиснув її пальці і так вони доїхали до самого будинку. Більше не сказали ні слова.
***
Будинок за живоплотом виявився більшим, ніж вона думала. Бетон, скло і панорама на обсерваторію — та сама, на яку вона заглядалася знизу з Флетчер-драйв. Після її квартири з вентилятором на підвіконні тут було занадто багато повітря.

Перші дні вона ходила кімнатами як по мінному полю. Потім звикла.
Ліна зайняла кімнату на другому поверсі, де Кіт тримав старе залізо. Вони витягли коробки, вона поставила там стіл і гітару. Кіт не питав, навіщо їй окремий кут. Просто мовчки допоміг винести мотлох.

На кухні вона переставила банки, купила нормальну каву і встромила на підвіконня кактус. Кіт подивився на нього, нічого не сказав, а наступного дня притягнув другий. Два горщики поруч виглядали дивно, але на місці.
Одного вечора вона почула запах горілого.