Розділ 7

Вона прокинулася від того, що автобус зупинився.

Перші секунди — нерозуміння, де вона і чому шия затерпла саме так. Потім згадала. Диван. Автобус. Кіт.

Його вже не було поруч — місце було порожнім, подушка, яку хтось підклав їй під голову, поки вона спала, була чужою, явно з багажного відділення. Вона сіла, потерла обличчя.

За вікном сірий ранок — якийсь придорожній комплекс, заправка, кав'ярня з вивіскою, що ледве світилася.

В автобусі було майже порожньо. Барні та Джей пішли — напевно, по їжу. Роббі стояв назовні, вона бачила його крізь скло — він розмовляв по телефону, дивлячись у порожнє поле за парковкою.

— Кава.

Елен сиділа через прохід — планшет на колінах, дві склянки на підлокітнику. Простягнула одну не дивлячись.

Ліна взяла. Зробила ковток — гаряча, міцна, без зайвих прикрас.

— Дякую.

— Спина як? — запитала Елен, усе ще не підводячи очей від планшета.

— Краще.

— Роббі сказав. — Елен щось зазначила в планшеті. — У Детройті є хороший лікар, я запишу тебе між концертами. Не обговорюється.

Ліна подивилася на неї.

— Ти завжди така?

— Яка?

— Наче вже прийняла всі рішення.

Елен підвела голову. Подивилася на неї — уважно, без усмішки, але й без холоду. Просто дивилася. Ліна відчула, що її вивчають — швидко й точно, як вивчають людину, коли хочуть зрозуміти, чи можна їй довіряти.

— Я тур-менеджер, — сказала Елен нарешті. — Моя робота — приймати рішення до того, як проблема стала проблемою. Ти добре співала вчора.

— Це не комплімент?

— Це факт, — сказала Елен. — Компліментів я не роздаю.

Вона знову опустила очі в планшет. Ліна пила каву і дивилася у вікно на сірий ранок.

— Він розповідав про сина? — запитала Елен. Тихо, між іншим.

Ліна не одразу відповіла.

— Так.

Елен кивнула. Нічого не додала. Але в цьому кивку було щось — не осуд, не здивування. Просто — зафіксувала.

Кіт повернувся через десять хвилин.

Штовхнув двері автобуса плечем — руки були зайняті. Два паперові пакети, три склянки в картонному тримачі. Поставив усе на стіл біля входу, почав розкладати мовчки — сендвічі, щось загорнуте у фольгу, маленька коробка з чимось для Барні, якого ще не було.

Ліна дивилася на це і думала, що він точно знав, що кому брати. Не питав.

— Там без цибулі, — сказав він не повертаючись. — Ти вчора прибирала цибулю із салату.

Вона не одразу зрозуміла, що це до неї.

— Ти помітив?

— Я спостережливий, — сказав він. Без інтонації. Взяв свою склянку, сів на те саме місце, де сидів уночі.

Елен за своїм планшетом не поворухнулася. Але Ліна краєм ока бачила — вона більше не дивилася в екран.

Ліна взяла сендвіч. Розгорнула фольгу. Без цибулі — і справді.

— Дякую, — сказала вона.

Кіт пив каву і дивився у вікно. Сірий ранок за склом став трохи світлішим — хмари розходилися повільно, неохоче.

— Як спала? — запитав він.

— Добре, — сказала вона. Потім подумала й додала: — Вибач, що використала тебе як подушку.

— Не вперше, — сказав він.

Вона підвела голову.

— У сенсі?

— У сенсі, що в студії теж було, — сказав він. Спокійно, без підтексту. — Ти тоді не вибачалася.

— Тоді я не знала.

— А зараз знаєш — і все одно лягла, — сказав він. Подивився на неї. В його погляді було щось — легке, майже непомітне. Не кпини. Щось тепліше.

Вона не знайшла що відповісти. Просто відкусила від сендвіча й відвернулася до вікна.

В тиші автобуса було чутно, як Елен перегортає сторінку в планшеті.

Потім — коли Кіт вийшов до Роббі й вони обидва стояли на парковці, розмовляючи про щось своє — Елен закрила планшет і подивилася на Ліну.

— Він не робить так, — сказала вона.

— Що саме?

— Не помічає. — Елен говорила рівно, без оцінювання. — Кіт Беннет не помічає, що хтось прибирає цибулю із салату. Він взагалі не помічає, що відбувається довкола нього, коли не на сцені.

Ліна дивилася у вікно на двох чоловіків на парковці.

— Ти давно з ними працюєш? — запитала Ліна

— Шість років, — сказала Елен. — Я бачила різне.

— І?

Елен взяла планшет, відкрила знову.

— І нічого, — сказала вона. — Просто спостерігаю.

Але в тому, як вона це сказала — в цьому спокійному «просто спостерігаю» — було щось, що Ліна запам'ятала. Не попередження. Просто — людина, яка бачить і не вдає, що не бачить.

День минув як минають дні в турі — у русі, в шумі, у списках, які Елен відзначала один за одним.

Саундчек о третій. Акустика в новому залі була іншою — Ліна пів години звикала до моніторів, просила техніків рухати частоти туди-сюди, поки не знайшла своє місце у звуці. Кіт стояв осторонь і чекав — терпляче, без коментарів. Це вона помітила. Зазвичай він не чекав терпляче.

О п'ятій була коротка перерва. Вона їла щось у коридорі за лаштунками — сама, з телефоном, переглядала повідомлення. Мейсон надіслав два слова: «як тур?». Вона написала у відповідь: «нормально». Він не відповів — значить, почув те, що треба було почути.

Кіт пройшов повз із кавою — цього разу пив, не тримав для виду. Зупинився на секунду.

— Їж нормально, — сказав він. — Не на бігу.

— Ти сьогодні другий, хто мені це каже.

— Значить, обидва мають рацію, — сказав він і пішов далі.

Концерт був кращим за перший. Вона це відчувала з першої ноти — зал інший, акустика інша, але щось усередині неї вже знало цей формат. Не чужа сцена — своя. Це сталося швидше, ніж вона очікувала.

У середині шоу, коли Кіт узяв затяжну ноту і зал затих — вона подивилася на нього. Він співав із заплющеними очима. Вона бачила, як працюють м'язи на його шиї, як він тримає повітря, як віддає все, що має в цей момент, залу.

Вона подумала — ось він. Той голос, на якому вона виросла у Квінсі.