Розділ 6

Чикаго, жовтень 2020

Перший тур розпочався в жовтні.

Ліна стояла за лаштунками на першому концерті — Чикаго, зал на десять тисяч — і дивилася на заповнені трибуни. Вона бачила стадіони й раніше. Але завжди з боку сцени, яка була чужою. Зараз сцена була її — офіційно, за контрактом, з її ім’ям у програмі.

Це відчувалося інакше. Важче й вільніше водночас.

— Перший раз завжди так, — пролунав голос поруч.

Вона обернулася. Жінка років тридцяти п’яти — коротка стрижка, планшет у руках, погляд людини, яка одночасно відстежує десять речей і при цьому помічає тебе.

— Елен, — сказала жінка. Не «я Елен», просто — Елен. Ніби цього достатньо.

— Ліна.

— Знаю, — відказала Елен. Подивилася на планшет, щось позначила. — Вихід за сім хвилин. Монітор у вусі перевірила?

— Так.

— Добре. — Вона вже йшла далі — до Роббі, до техніка зі сцени, кудись ще. Зупинилася на секунду, не обертаючись. — Зал сьогодні хороший. Вони почують.

І пішла.

За лаштунками за дві хвилини до виходу Роббі підійшов до неї першим. Просто став поруч — плечем до плеча — і негучно відбив долонею по стегну ритм першого треку. Раз, два, три, чотири. Вона впіймала ритм, кивнула. Він кивнув у відповідь.

Барні сунув їй у руку медіатор — запасний, вона не просила.

— На удачу, — сказав він. — Хоча тобі не треба.

Джей підняв камеру, клацнув. Опустив. Більше нічого не сказав — але кадр узяв, значить, момент був важливим.

Марк підійшов останнім. Зупинився перед нею, подивився — тим своїм поглядом, який перевіряє і водночас каже, що все гаразд.

— Просто співай, — мовив він.

— Я знаю, — відповіла вона.

Кіт стояв трохи осторонь — навушник у вусі, очі заплющені. Вона бачила, як він дихає — повільно, навмисно. Його спосіб зібратися. Потім він розплющив очі й подивився на неї.

Нічого не сказав. Просто подивився — і в цьому погляді було щось схоже на «я знаю, що ти впораєшся» без жодного слова.

Вона відвела погляд першою.

Гримнув перший акорд. Вони вийшли.

Зал зустрів їх ревом — десять тисяч людей одночасно, як один живий організм. Ліна йшла до свого мікрофона і відчувала цей звук фізично: він тиснув на груди, на вуха, на все тіло одразу.

Краєм ока вона бачила перші ряди. Люди з плакатами, з піднятими вгору телефонами. І на деяких плакатах — її ім’я.

Вона цього не очікувала.

Кіт почав першим — його голос ударив у зал, і зал відповів. Вона чула, як десять тисяч людей реагують на цей голос — це був інший звук, ніж у студії. Живий, об’ємний, із тією особливою частотою, яка буває лише тоді, коли між артистом і залом є справжній контакт.

Вона вступила у свій час.

Перші секунди зал не знав, як реагувати — пауза, майже непомітна, але вона її відчула. Хто ця жінка? Що вона робить поруч із ним?

Потім вона взяла ноту — довгу, без прикрас, просто голос у простір — і пауза закінчилася.

Зал не вибухнув. Зал затих.

Це було краще.

Барні взяв риф — важкий, в'язкий, з тих, що відчуваєш не вухами, а грудною кліткою. Роббі тримав ритм, як пульс — рівно, без прикрас, просто бив і бив, поки не ставало зрозуміло, що це і є основа, на якій усе стоїть. Кіт увійшов у текст — про людину, яка кричить у порожнечу і чує лише відлуння. Про те, як це — коли тебе бачать усі, але не помічає ніхто.

Ліна знала ці слова напам’ять. Вона виросла на них.

Коли вона вступила — її голос ліг поруч із його голосом як другий шар того самого болю. Не пояснення — підтвердження. Так, це так. Так, це буває. Так, ти не один.

У перших рядах хтось заплющив очі.

У середині другого треку Кіт підійшов ближче — не за мізансценою, просто підійшов. Став поруч, їхні мікрофони майже впритул. Вона не подивилася на нього — просто відчула, як їхні голоси зустрілися в просторі між ними, сплелися так, як спліталися в студії, але тут гучніше, тут на весь зал.

Вона краєм ока побачила його профіль. Він співав — і в його голосі було те, чого вона домагалася в студії. Не порожнеча. Щось живе.

Вона не стала думати, чому.

Просто співала.

***

За лаштунками було гучно.

Не від музики — від людей. Технічний персонал, охорона, якісь люди з бейджами, яких вона не знала. Усі рухалися одночасно, всі щось несли, кудись ішли, щось говорили в рації.

Елен була в центрі цього хаосу — спокійна, як людина, що створила цей хаос навмисно і знає кожен його елемент.

— Ліно, — вона з’явилася поруч звідкись із боку, — пресзона за десять хвилин. Два запитання, не більше. Я поруч.

— Добре.

— І випий води. — Вона вже йшла геть. — Ти бліда.

Ліна взяла пляшку з найближчого столу. Зробила ковток і лише зараз відчула, що руки злегка тремтять. Не від страху — від того, що адреналін почав згасати й тіло згадало про втому.

Барні проходив повз, ляснув її по плечу — легко, по-братськи.

— Бачила перші ряди? — запитав він на ходу. — Вони тебе знали. Вже.

Вона не встигла відповісти — він уже зник у натовпі.

Роббі підійшов мовчки, став поруч. Дивився, як вона п’є воду.

— Нормально? — запитав він.

— Так.

— Спина?

Вона скосила на нього погляд.

— Звідки ти знаєш про спину?

— Ти трималася за мікрофонну стійку в третьому треку, — сказав він просто. — Не для пози.

Вона не відповіла. Він кивнув — прийняв мовчання як відповідь — і пішов.

Кіт з’явився з-за повороту коридору. Рушник на плечах, волосся вологе. Він ішов і дивився в телефон — потім підвів очі, побачив її.

Зупинився.

Вони дивилися одне на одного секунду — просто дивилися, без слів, у цьому галасі й русі навколо. Вона не знала, що він бачив у її обличчі. Вона в його бачила втому і щось іще — те живе, що з’явилося в його голосі в середині другого треку і нікуди не зникло.

Він кивнув їй — коротко, майже непомітно. Вона кивнула у відповідь.