Розділ 5

Лос-Анджелес, серпень 2020

Це сталося на двадцять третій день.

Вона й сама не знала, чому зірвалася. Мабуть, просто допекло. Три тижні вилизаного звуку, ідеального попадання в ноти та стерильної динаміки це було занадто. Вони писали третій трек. Кіт відпрацював куплет — чисто, технічно, без жодної помарки. Марк за пультом щось позначив у блокноті. Барні кивнув. Усе йшло як слід.

І саме це її доконало.

— Стоп, — мовила вона.

Марк підвів голову. Кіт обернувся — повільно, з тим виразом, який вона вже навчилася читати як «що тепер».

— Ти не в тексті, — сказала вона.

У студії стало тихо. Не ніяково — саме тихо, як буває, коли хтось озвучив те, що всі думали, але не наважувалися сказати.

— Прошу? — Кіт зняв навушники.

— Ти співаєш технічно. — Вона намагалася говорити рівно, але в голосі все одно відчувалася гострота. — Кожна нота на місці. Але тебе там немає. Я три тижні намагаюся знайти у твоєму голосі точку опори — і не знаходжу. Це ніби співати дуетом із людиною, якої немає в кімнаті.

Кіт дивився на неї. Вона чекала люті, але в його обличчі було полегшення.

— Ліно, — почав Марк з апаратної.

— Ні, — перебив Кіт. Не грубо. Просто ні. — Хай говорить.

Вона дивилася на нього.

— Я не можу співати в нікуди. Зараз я чую технічно бездоганну «мінусовку», а не живу людину. Вдавати, що все окей, більше не виходить.
Кіт довго мовчав. Потім знову одягнув навушники.

— Ще раз, — кинув він у мікрофон.

Марк, зачекавши секунду, запустив трек.
Кіт заспівав.

Голос нарешті дав збій, на мить втратив стійкість, і в цій неідеальності нарешті з’явився він сам. Живий. Вона одразу це відчула і вчасно підхопила партію.

Марк за пультом нічого не сказав. Просто слухав.

Після сесії всі розійшлися швидко. Барні поспішав, Джей поїхав ще раніше, Роббі затримався на п'ять хвилин і пішов тихо — він умів іти так, щоб не створювати з цього події. Марк зачинився в апаратній зі звукоінженером.
Ліна збирала речі біля дивана, коли Кіт підійшов і сів поруч. Не навпроти — поруч, на відстані витягнутої руки. Мовчки.

Вона не поспішала.

— Коли це почалося? — запитав він нарешті. Тихо, без жодної інтонації.
Вона зрозуміла, що він має на увазі — не про неї, про себе. Про те, коли голос став просто звуком.

— Не знаю, — відповіла вона чесно. — Я чую лише те, що є зараз.
Він кивнув. Дивився на свої руки.

— Я теж не знаю, — мовив він. — У якийсь момент просто... перестав відчувати різницю. Між тим, коли «є», і коли «немає».

Ліна мовчала. Бувають моменти, коли будь-яке слово тільки все зіпсує, а ця тиша була якраз доречною.

— Ти перша, хто сказав це у вічі, — промовив він за хвилину. — Усі інші або вдають, що не помічають, або шепочуться за спиною.

— Я не вмію за спиною, — відказала вона. — Це неефективно.

Він подивився на неї. Вперше за всі ці тижні не одразу відвів погляд.

— Звідки ти? — запитав він.

— Квінс.

— Давно в Лос-Анджелесі?

— Тринадцять років. — Вона помовчала. — Приїхала у сімнадцять. Думала, що на рік.

— Усі так думають, — сказав він. І в цьому було щось схоже на усмішку — не злу, просто втомлену.

Вони ще помовчали. З апаратної долинали приглушені голоси Марка та звукоінженера.

— Навіщо ти взагалі цим займаєшся? — запитав він. — Не «чому погодилася». Взагалі.

— Грошей більше немає, — сказала вона.
— І?
— І все.
Він поставив стакан на підлогу.

— Квінс, тринадцять років у ЛА — і все?
— А ти очікував що я буду говорити про покликання?

Кіт не відповів одразу. Потер зап'ясток.

— Ні. Просто... я довго в цьому. І давно вже не пам'ятаю, навіщо починав.
Ліна нічого не сказала. З апаратної долинали голоси Марка і звукоінженера.

Це стало звичкою — залишатися після сесії, коли всі розходилися.

Не щодня. Іноді у нього були справи, іноді у неї. Але кілька разів на тиждень вони просто залишалися — на дивані в спорожнілій студії, іноді з кавою, іноді без. Говорили про різне. Про музику — але не тільки. Він запитував про Квінс, вона відповідала. Вона запитувала про перші роки гурту, він розповідав — обережно, добираючи слова, але розповідав.
Одного разу він запитав про мрії.

— Не кар’єрні, — уточнив він. — Просто мрії. Щось безглузде.

Вона замислилася.

— Будиночок десь біля води, — сказала вона. — Невеликий. Просто щоб чути воду. І щоб ніхто не знав адреси.

Він мовчав секунду.

— Звучить як втеча.

— Напевно. — Вона знизала плечима. — А у тебе?

Він довго не відповідав. Дивився в стелю.

— Один нормальний день, — мовив він нарешті. — Просто один день, коли в голові тихо.
Вона нічого не запитала.

Якось після особливо довгої сесії — вони писали один трек шість годин поспіль, переробляли бридж знову і знову, поки Марк нарешті не сказав «ось воно» — Ліна була виснажена так, що майже не міркувала.

Усі пішли. Вони сиділи як зазвичай. Кіт щось розповідав про якийсь концерт у дві тисячі дванадцятому році, смішну історію про те, як Барні впустив гітару прямо перед виходом на сцену і його голос був рівним і тихим, і в студії було тепло, і вона просто заплющила очі на секунду.
Прокинулася від того, що затерпла шия.

Голова лежала у нього на плечі. Вона не пам’ятала, як так сталося, просто вирубилась. Хотіла була смикнутися, але він сидів заціпенілий, ніби боявся дихнути в її бік.

— Вибач, — прохрипіла вона. — Я не...

— Все нормально, — перебив він. — Ти спала хвилин двадцять.
Вона випрямилася, потерла затерплу шию. Він дивився кудись крізь пульт.

— Ти міг розбудити.
— Міг, — погодився він. І замовк.

Вона глянула на нього збоку. Він не повертав голови, але в тому, як прозвучало це «міг», була якась дивна, незручна чесність.