Розділ 5

Розділ 5

Лос-Анджелес, серпень 2020

Це сталося на двадцять третій день.

Вона й сама не знала, чому зірвалася. Мабуть, просто допекло. Три тижні вилизаного звуку, ідеального попадання в ноти — це було занадто. Вони писали третій трек. Кіт відпрацював куплет — чисто, технічно, без жодної помарки. Марк за пультом щось позначив у блокноті. Барні кивнув. Усе йшло як слід.

І саме це її доконало.

— Стоп, — мовила вона в мікрофон.

Марк підвів голову. Кіт за склом обернувся.

— Ти не в тексті, — сказала вона.

У студії стало тихо. Барні перестав крутити медіатор.

— Прошу? — Кіт зсунув одне навушники на потилицю.

— Ти співаєш як робот, — вона навіть не намагалася пом'якшувати кути. — Кожна нота на місці, а толку нуль. Я три тижні намагаюся витягнути цей трек, а ти просто відбуваєш номер. На біса мені це треба?

— Ліно, — почав був Марк з апаратної.

— Ні, — обірвав Кіт. Різко, у мікрофон. — Хай каже.

Вона втупилася в стійку.

— Я під цю херню більше не підпишуся. Набридло вдавати, що все окей, коли тут нікого немає. Хочеш співати сам із собою — валяй.

Кіт кілька секунд просто стояв, потім із силою натягнув навушник назад.

— Ще раз, — кинув він Марку.

Марк запустив трек.

Марк запустив трек.

Кіт пропустив кілька тактів. Потім увімкнувся — брудно, мимо нот, просто кричав слова їй в обличчя. На переході голос остаточно зірвався на хрип. Це не було красиво, але це було по-справжньому.

Ліна підхопила свою партію з ходу.

Марк за пультом прибрав руку від фейдерів.

Після сесії всі розійшлися швидко. Барні кудись поспішав, Джей поїхав ще раніше, Роббі пішов тихо. Марк зачинився в апаратній зі звукоінженером.

Ліна збирала речі біля дивана, коли Кіт підійшов і сів поруч. Сів на інший край, мовчки. Вона не поспішала, застібаючи куртку.

— Давно помітила? — запитав він нарешті. Глухо, в підлогу.

— З першого дня, — відповіла вона чесно.

Він кивнув, розглядаючи свої кеди.

— А я вже й забув, як воно має бути, — буркнув він. — Просто відкриваєш рот і ореш на автоматі.

Ліна мовчала.

— Ти перша, хто видав це прямо в лоб, — промовив він за хвилину. — Інші або кивають, або нишпорять за спиною.

— Я три тижні мовчала, Кіте, — відказала вона. — Мене просто вже саму дістало грати в цю комедію.

Він подивився на неї. Вперше за всі ці тижні не одразу відвів погляд.

— Ти де так співати навчилася? — запитав він глухо.

Ліна застебнула сумку.

— На вулицях у Квінсі, де ще. На нормальних вчителів грошей не було.

Кіт хмикнув.

— Помітно. Нудоти цієї професійної немає.

— Давно в ЛА?

— Тринадцять років, — Ліна коротко хмикнула. — Приїхала на рік. Думала, пересиджу і назад.

— Класика, — сухо кивнув він. — Тут у кожного другого так.

Вони помовчали. З апаратної крізь товсте скло долинав приглушений сміх Марка.

— Навіщо воно тобі взагалі? — Кіт перевів погляд на неї. — Я не про цей контракт на три треки. Взагалі. Навіщо на сцену лізеш?

— Квартира сама себе не оплатить, Кіте, — вона навіть не повернула голови. — У мене оренда через три дні. От і все «навіщо».

Він опустив склянку на ковролін.

— Квінс, тринадцять років вигризання місця — і все тільки заради того, щоб закрити чеки?

— А ти що хотів почути? — Ліна нарешті розвернулася до нього, і в її очах спалахнула злість. — Казочку про покликання? Про те, як я з дитинства мріяла підспівувати вигорілим рок-зіркам? Зніми рожеві окуляри, чувак. Мені платять баксами, а не високим мистецтвом.

Кіт не відповів. Кілька секунд дивився на свої пальці, наче перевіряв, чи на місці мозолі.

— Твоя правда, — хмикнув він. — Покликання — це лайно для журналістів. Просто... я в цьому цирку двадцять років. Пальці самі грають що треба, а ти стоїш перед повним залом і думаєш, чи лишилося вдома хоч якесь пиво.
 

Ліна нічого не сказала. З апаратної долинали голоси Марка і звукоінженера.

***
Вони залишалися в порожній студії кілька разів на тиждень коли розбігалися інші, це все стало звичкою. Сиділи на дивані з остиглою кавою. Кіт розпитував про Квінс, Ліна про перші роки гурту. Він відповідав неохоче, довго згадував деталі.

Якось він раптом запитав:
— У тебе є мрії? Тільки не про контракти чи стадіони. Щось дурне.
Вона замислилася.

— Халупа десь біля води, — сказала вона. — Маленька, щоб вікна виходили на річку чи океан, пофіг. І щоб жодна падла не знала моєї адреси.

Кіт коротко хмикнув.

— Хочеш звалити.

— Напевно, — вона знизала плечима. — А у тебе?

Він довго дивився в стелю.

— Один день. Просто один день, коли в голові буде тихо.

Вона нічого не запитала.

Якось після довгої сесії, вони шість годин мучили один трек, переробляючи бридж, поки Марк нарешті не змилувався, Ліна ледве трималася на ногах.

Усі розійшлися. Вони сиділи як зазвичай. Кіт щось бубнів про концерт у дванадцятому році, про те, як Барні впустив бас перед виходом на сцену. Його голос був рівним, у студії гудів кондиціонер, і вона просто заплющила очі.

Прокинулася вона від того, що закинула голову кудись не туди. Розплющила очі — плече Кіта. Вона вирубилася так глибоко, що навіть не відчула, як сповзла по дивану. Ліна відсахнулася, забираючи волосся з обличчя.

Кіт сидів, витягнувши ноги, і ліниво клацав запальничкою, розглядаючи вогник. Його ліве плече, на якому вона лежала, було помітно підняте й напружене.

— Змилуйся, — буркнув він, не повертаючи голови. — У мене шия зараз відвалиться.

— Я… — Ліна прочистила горло, намагаючись зібрати мізки до купи. — Сорі. Що, довго?

— Хвилин двадцять, — він нарешті сховав запальничку в кишеню і розім'яв шию. — Міг би й штовхнути, але ти так сопіла, що мені стало стрьотно.