Розділ 3

Лос-Анджелес, липень 2020

До кінця другого тижня Ліна знала розклад студії напам’ять.

О десятій ранку Марк уже за пультом: кава, блокнот, навушники на шиї. Об одинадцятій підтягуються Барні та Джей. Роббі завжди раніше за всіх — він приходив о пів на одинадцяту й мовчки налаштовував установку, нікому не заважаючи. Кіт з’являвся останнім — не спізнювався, просто завжди рівно об одинадцятій, хвилина у хвилину, ніби вираховував.

Ліна приходила за чверть до одинадцятої. Досить рано, щоб не здаватися недбалою, і досить пізно, щоб не стирчати в студії наодинці завчасно.

Вона вивчала людей так само, як вивчала новий матеріал — уважно, без поспіху, не роблячи висновків раніше, ніж слід.

Марк працював як машина. Не в поганому сенсі — просто у нього не було зайвих рухів. Кожне рішення було обдуманим, кожна правка — точною. Він не пояснював, чому просить переписати якийсь шматок — просто казав «ще раз» і чекав, поки сам не почує те, що треба. Ліна швидко збагнула, що сперечатися з ним безглуздо не тому, що він не чує аргументів, а тому, що він чує звук краще, ніж вона вміє пояснити його словами.

Барні виявився тією людиною, що тримає температуру в кімнаті. Не через розмови — через дрібниці. Якось притягнув нормальну каву замість студійної, поставив на стіл без жодного слова. Іншим разом увімкнув між сесіями щось старе, не пов’язане з їхнім матеріалом — просто щоб змінити атмосферу. Ліна оцінила це мовчки.

Джей майже не розмовляв. Працював, іноді знімав на телефон робочий процес, дивився на все з примруженням людини, яка завжди трохи осторонь від того, що відбувається. Ліну він прийняв нейтрально — не тепло, не холодно. Просто як даність.

Роббі вона вже знала — або думала, що знає. Він виявився простішим і складнішим водночас. Простішим, бо з ним не треба було нічого пояснювати — він розумів із пів слова. Складнішим, бо вона відчувала: він спостерігає за нею уважніше, ніж показує.

Одного разу після сесії, коли всі вже розходилися, він затримався поруч із нею біля виходу — ніби випадково.
— Як тобі? — запитав він. Просто, без підтексту.

— Нормально, — відповіла вона.

Він кивнув. Не уточнював, не копав глибше. Просто прийняв відповідь і пішов. Вона подумала тоді, що це хороша людина — з тих, хто запитує не заради інформації, а щоб дати зрозуміти: якщо щось не так, можна сказати.

З Кітом було складніше.
Не тому, що він був грубим чи ворожим — він таким не був. Просто іноді його зауваження мали той особливий присмак, який з’являється, коли людина говорить про роботу, а думає про щось зовсім інше.

На третій день, після другого прогону нового треку, він кинув, не озираючись:
— У бриджі ти тягнеш фінальну ноту на пів такту довше, ніж треба.

Ліна подивилася на Марка. Той мовчав — отже, це була думка Кіта, а не робоча правка.
— Я чую там простір, — відповіла вона рівно. — Якщо Марк скаже прибрати — приберу.

Марк не сказав нічого. Вони пішли на наступний дубль.

Іншим разом Кіт зупинив запис посеред куплету.
— Зачекай. — Він повернувся до апаратної. — Марку, у неї мікрофон трохи ближче, ніж потрібно. Чуєш, як верхи тиснуть?

Марк послухав у навушниках, пересунув мікрофон на сантиметр. Попросив повторити. Послухав знову.
— Нормально стояло, — відрізав він.

Кіт знизав плечима й знову одягнув навушники. Ліна дивилася у свої ноти й думала про рахунки, які треба закрити до кінця місяця. Це допомагало.

Не те щоб його прискіпки були зовсім безпідставними. Іноді він чув щось реальне — дрібну неточність у її інтонації, момент, де вона ледь поспішила. Але подавав це так, як роблять зауваження людині, яка прийшла непроханою і зайняла чуже місце.

Вона розуміла, звідки це. Не треба було бути психологом.

Її покликали, бо його голос перестав працювати так, як раніше. Її присутність була живим нагадуванням про це — щодня, на кожній сесії. Вона б теж дратувалася на його місці.
Але роздратування роздратуванням, а гроші грошима. Ліна тримала обличчя і робила роботу.

Випадок поза студією стався на вісімнадцятий день.

Вона йшла додому пішки — квартира була за двадцять хвилин, і вона звикла ходити після сесій, це допомагало «вимкнути» голову. Сансет-бульвар о восьмій вечора був напівпорожнім, як і все в цьому місті влітку двадцятого року. Поодинокі перехожі, зачинені кафе, те особливе відчуття, що місто існує в якомусь часовому проміжку між тим, що було, і тим, що буде.

Вона зайшла в невелику крамницю на розі — купити води та щось на вечерю. Взяла з полиці пляшку, хліб, сир. Підійшла до каси.
— Ти дивишся на етикетки так, ніби там написаний вирок.

Вона обернулася.
Кіт стояв біля сусідньої полиці з пакунком чипсів у руці. Без окулярів, у простій темній футболці, волосся не прибране. Мав вигляд звичайної людини — не того, хто має платинові альбоми й двадцять років на сцені.
— Я просто читаю склад, — кивнула вона.
— Навіщо?
— Звичка.

Він поглянув на її покупки. Потім на свої чипси.
— Ти живеш тут поруч?
— На Флетчер.
— Я за квартал звідси, — мовив він. Без інтонації, ніби повідомляв прогноз погоди.

Вона кивнула. Потім подумала, що його «квартал» — це, найімовірніше, будинок на пагорбі, повз який вона щодня проходить дорогою до студії. Скло та бетон за жасминовим живоплотом, краєвид на обсерваторію. Вона якось звернула на нього увагу — з тих маєтків, що коштують як увесь її район разом узятий.
Вголос вона цього не сказала.

Вони розплатилися по черзі. Вийшли на вулицю. Пішли в один бік — бо так було по дорозі, а не тому, що домовилися.
Мовчали десь із хвилину. Потім Кіт сказав:
— У бриджі ти все-таки перетягуєш.

Ліна подивилася перед собою на порожній бульвар.
— Ти завжди працюєш після роботи? — запитала вона.

Він змовчав.

— Ні, — мовив він нарешті. І більше про бридж не згадував.