Розділ перший

Лос-Анджелес, червень 2020

Квартира на Флетчер-драйв коштувала вісімсот доларів на місяць і пахла чужим життям — попередній мешканець залишив по собі запах дешевого прального порошку та дірку в стіні над батареєю, охайно замазану шпаклівкою, але не зафарбовану. Ліна не стала там нічого вішати. Просто іноді дивилася на ту пляму й не думала ні про що конкретне.

Червень був задушливим. Кондиціонера в квартирі не було — лише вентилятор на підвіконні, що ганяв гаряче повітря з кутка в куток, створюючи ілюзію руху. Ліна звикла. За два місяці вона взагалі багато до чого звикла — до тиші, до власного голосу в порожніх кімнатах, до того, що можна не виходити по два дні й ніхто не зателефонує з питанням, де вона.

Лейбл не дзвонив. Денніс надіслав одного листа у квітні — короткого, про «безпрецедентні обставини» і «щойно ситуація стабілізується». Вона не відповіла.

Мейсон писав рідко. Іноді надсилав фрагменти — чернетки бітів, уривки текстів. Без запитань, без пояснень. Просто надсилав, ніби казав: «я тут, робота триває». Вона відповідала так само — коротко, по суті. Це було єдине, що нагадувало їй: вона музикант, а не просто людина з вентилятором на підвіконні.

Гітара стояла біля стіни нерозпакованою три тижні. Потім вона все ж дістала її — не тому, що захотіла грати, а тому, що стало ніяково дивитися на чохол. Перші дні просто тримала в руках, не торкаючись струн. Потім почала — тихо, без мети, старі речі, які пальці пам’ятали самі. Це допомагало не більше за вентилятор, але теж створювало ілюзію руху.

Телефон задзвонив у четвер, близько опівдня. Незнайомий номер — лос-анджелеський код, більше нічого. Вона дивилася на екран два гудки, потім відповіла.

— Слухаю.

— Ліна Холл? — Чоловічий голос, рівний, без передмов.

— Дивлячись хто питає.

— Марк Сато.

Вона замовкла на мить.

— Ну так, — кивнула вона. — Дуже смішно.

Тиша на тому кінці. Не розгублена — спокійна. Ніби він чекав саме на це і просто перечекав.

— Розумію скептицизм, — промовив він. — Але в мене немає часу на розіграші, і я не знаю нікого, хто став би витрачати на це червневий четвер. Можеш перевірити номер.

Вона відвела телефон від вуха, відкрила браузер, вбила цифри. За десять секунд повернула слухавку.

— Слухаю, — сказала вона.

Голос не змінився — усе такий же рівний, без тіні тріумфу.

— Я бачив тебе на розігріві в Сан-Дієго. Рік тому, жовтень. Ти співала третьою, зал був ще напівпорожній. Пам'ятаєш?

Вона пам'ятала. Зал «Каліфорніан» на три тисячі місць, чужа сцена під ногами, монітори, налаштовані під інший голос, і звукорежисер, який дивився крізь неї весь саундчек. Вона відіграла сет, пішла за лаштунки, і ніхто не сказав жодного слова — ні хорошого, ні поганого. Просто наступний пункт у розкладі.

— Пам'ятаю, — мовила вона.

— Я не підійшов тоді. Не було сенсу — у тебе був контракт, у нас своя історія. Але голос запам'ятав. — Пауза. — Зараз у нас є матеріал. Нові треки, над якими ми працюємо останні місяці. Там є місце для другого голосу — не бек-вокал, не підтримка. Повноцінна партія. Я хочу, щоб ти спробувала.

Ліна дивилася на дірку в стіні над батареєю.

— Чому я? — запитала вона.

— Бо в тебе є те, чого зараз бракує нашому звуку.

— Що саме?

— Чесність, — сказав він просто. — Ти не вмієш співати так, щоб це не зачіпало. Я чув твоє демо з другого альбому.

Вона відчула щось холодне внизу живота.

— Звідки в тебе демо?

— Індустрія тісна. — Він не став пояснювати більше. — Ліно, я не продаю тобі ідею. Я пропоную прийти в студію, послухати матеріал і вирішити самій. Якщо не твоє — підеш. Жодних зобов'язань.

Вона підвелася з підлоги, підійшла до вікна. Вентилятор дув в обличчя теплим повітрям. На вулиці було порожньо — карантин усе ще тримав людей по домівках, хоча вже й не так суворо. Флетчер-драйв опівдні мав вигляд декорації до фільму про кінець світу — сонячної, охайної й абсолютно бездиханної.

— Коли? — запитала вона.

— У понеділок. Студія на Сансет, я надішлю адресу.

— Там буде весь гурт?

— Так.

Вона замислилася на мить. Гурт «Static Pulse» — це не абстракція. Це конкретні люди, з якими вона стояла за лаштунками в Сан-Дієго і не промовила жодного слова. Це Кіт Беннет, якого вона слухала в шістнадцять років у Квінсі, коли мати курила на кухні й казала, що музикою не проживеш. Це двадцять років сцени, платинові альбоми та останній реліз, який критики назвали «зрілим переосмисленням» — що мовою індустрії означало: щось пішло не так.

— Добре, — сказала вона. — У понеділок.

— Побачимося, — мовив Марк і від’єднався.

Жодного «дякую, що погодилася», жодного «не пошкодуєш». Просто «побачимося» — ніби все вже було вирішено, а дзвінок був лише формальністю.

Ліна сховала телефон і подивилася на гітару біля стіни. Потім на дірку в стіні над батареєю. Потім знову на гітару.

Вона взяла інструмент, сіла на підлогу, притулившись спиною до дивана. Взяла перший акорд — просто так, без мети. Потім другий. Пальці рухалися самі, без участі голови, і це було добре, бо голова зараз була зайнята іншим.

«Чесність, — сказав він. — Ти не вмієш співати так, щоб це не зачіпало».

Вона не знала, комплімент це чи попередження.
Швидше за все — і те, і інше.

Студія на Сансет мала не такий вигляд, як вона очікувала. Жодного скла та хрому, жодного очевидного дорогого ремонту. Звичайна будівля, темний коридор, важкі двері зі звукоізоляцією. Ліна прийшла на десять хвилин раніше — стара звичка, якої не могла позбутися, хоч як намагалася.

Її зустрів асистент, провів до апаратної. Там уже був Марк — сидів за пультом, щось слухав у навушниках, не обернувся, коли вона зайшла. Вона зупинилася біля дверей, роззираючись. Пульт, монітори, диван уздовж стіни, стіл із кавою та водою. Звичайний робочий простір. Нічого легендарного.