Пролог

Пролог

Лос-Анджелес, березень 2020 року

Остання нота ще вібрувала в повітрі, коли від крику заклало вуха. Вісімсот людей. Задушлива коробка клубу на Сансеті, і весь цей натовп зараз горлав разом із нею. Напам'ять, кожне слово. Це був фінал туру. Фінал десяти років, коли вона співала чужі тексти й слухала казки про «професійне зростання». Другий альбом — де не було жодного фальшивого звуку — мав вийти за місяць. Залишався один крок.

Вона зійшла зі сцени, ледь помічаючи руки, що тягнулися до неї. В гримерці Ліна впала на диван і витягнула з кишені телефон.

На екрані світилося: 22:14. Денніс з лейбла. Той самий чоловік, який два роки тому в переговорній бив кулаком по столу і клявся, що цей альбом переверне індустрію.

Вона зняла слухавку. Почула його фірмову паузу — коли новини настільки паршиві, що язик не повертається їх озвучити.

— Ти як? — запитав він.
— Нормально. Кажи.

— Ситуація складна, — голос Денніса був занадто тверезим. — Новини бачила? Європа закривається, Штати наступні. Нагорі щойно прийняли рішення заморозити всі активні проєкти. До з’ясування.

Ліна затамувала подих. Гул залу за стіною раптом здався далеким.
— Усі проєкти, — повторила вона. Без запитання. Просто факт.

— Альбом переноситься, Ліно. Дат немає. І щодо Мейсона... — він замовк, і в слухавці стало чути, як він затягується вейпом. — Лейбл вважає, що колаборація зараз не на часі. Ризиковано. Вони хочуть чистий реліз. Без зайвого шуму.

Без зайвого шуму. Вона ледь не вдавилася повітрям.

У листопаді, коли Рід набрав її посеред ночі, все виглядало інакше. Він тоді просто сказав у трубку: «Я чув демо, давай працювати». Три доби на енергетиках у Детройті, зачовганий диван у студії, трек, від якого в неї досі шкіра бралася сиротами, — і все це тепер полетить у кошик.

— Мені шкода, Ліно. Матеріал сильний, але ти сама бачиш, що коїться. Не на часі.

— Я почула, Деннісе. Бувай.

Вона натиснула «відбій». Телефон вислизнув із пальців на стіл. Ліна написала в чат з Мейсоном три слова: «лейбл сказав ні». Відповідь прилетіла миттєво: «знаю». Мейсон завжди дізнавався першим. Навіть там, у Детройті, він уже знав, що їхньої спільної роботи більше немає

Ліна сховала телефон у кишеню, смикнула з вішака куртку і вийшла з клубу на вулицю.

Пальми вздовж бульвару стояли нерухомо — вітер повністю вщух. На протилежному боці, за вітриною зачиненого магазину техніки, горіли десятки екранів. Там без звуку крутили терміновий випуск новин: карту світу, яка покривалася червоними точками. Холодне світло від дисплеїв різало очі і падало на порожній тротуар.

Вона крокувала вперед, слухаючи лише удар власних підборів по асфальту. Цей ритм допомагав не впасти. Десь на серверах тепер просто лежали файли з її альбомом. Праця двох років життя, яку заблокували в один клік і перетворили на непотрібне сміття.

На розі вона зупинилася. Спалахнуло червоне світло.

У голові одразу сплив голос матері. Прокурена, жовта від нікотину кухня у Квінсі, з якої Ліна втекла в сімнадцять років просто від огиди й злості. «Таких, як ти, мільйони. Кому потрібні твої пісеньки». Тоді цього емоційного заряду вистачило, щоб випливти. Зараз усередині не залишилося нічого. Мати точно зателефонує завтра вранці. Обов'язково повторить своє фірмове: «Я ж казала».

Світлофор клацнув, перемикаючись на зелене. Ліна зробила крок на зебру. Навколо руйнувався звичний світ, а Лос-Анджелес просто продовжував жити далі, не помічаючи її катастрофи.