25

Ха-ін

На презентації КА-7 було забагато людей.

Ха-ін зрозуміла це ще в ангарі, коли побачила три ряди камер, представників авіакомпаній, чиновників, інженерів, екіпажі й окрему групу журналістів біля макета салону.

Джу-вон зник у натовпі двадцять хвилин тому.

Сьогодні він був не Лі Джу-вон із бейджем бортпровідника «Хане Ер».

На великому екрані біля сцени стояло:

КАН ДЖУ-ВОН

КЕРІВНИК ПРОГРАМИ КА-7

«КАН АЕРОКРАФТ»

Ха-ін затримала погляд на написі. Під цим прізвищем вона вперше бачила його на сцені, а не в сімейній їдальні чи в листуванні з інженерами.

Джі-ю штовхнула її ліктем.

— Дивно бачити його там?

— Трохи. Я звикла бачити це ім’я не на екрані заввишки з людину.

— Мені дуже. Я досі пам'ятаю, як він у запасних штанах ходив після тієї кави.

— Не нагадуй йому сьогодні.

— Чому? Це історична частина розробки.

Сон-хо, який стояв із другого боку, сказав:

— Якщо хтось із вас розповість журналістам про штани, я заперечуватиму, що працював із вами.

Джі-ю усміхнулася.

— А про пологи можна?

— Ні. Сюрприз ще не закінчився.

— Про декомпресію?

— Тим більше ні.

— Ти дуже погано розумієш маркетинг.

Ха-ін слухала їх упіввуха.

За склом стояв серійний демонстраційний КА-7 у лівреї «Хане Ер». Після випробувального польоту минуло дев'ять місяців. Програмне забезпечення переписали, конфігураційний контроль перебудували, частину випробувань повторили. Ха-ін ще чотири рази літала в операційній програмі й двічі поверталася в симулятор, де сперечалася з інженерами про речі, які на екрані здавалися дрібницями.

Список справді закрили на двохстах двох пунктах.

Принаймні ту версію, яку передали програмі сертифікації.

Джу-вон не показував їй блокнот відтоді.

На сцену вийшов Кан Мьон-сік.

Він говорив коротко. Подякував командам, випробувачам, екіпажам, «Хане Ер» і людям, які погодилися пускати інженерів у свою роботу, навіть коли це заважало.

Потім запросив сина.

Джу-вон піднявся на сцену без паперів.

Ха-ін бачила, як змінилася його постава.

Не став важливішим чи холоднішим. Просто це було його місце так само, як кабіна була її.

— Коли ми починали КА-7, у нас були вимоги до дальності, витрати пального, шуму, маси, обслуговування й сотні сторінок стандартів, — сказав він. — У нас не було одного документа: списку речей, які люди починають ненавидіти після шостої години роботи.

У залі засміялися.

Джу-вон усміхнувся разом із залом і продовжив без паузи.

— Я вирішив, що найпростіше — піти й подивитися. Це виявилося не найпростішим рішенням у моєму житті, але точно найкориснішим для цього літака.

На екрані з'явилися фотографії салону, кухні, кабіни, прототипів панелей. Без облич пасажирів і без романтичної історії, яку половина екіпажу «Хане Ер» і так знала.

— Частину рішень ми змінили через бортпровідників. Частину — через техніків. Частину — після реальних нештатних ситуацій. А деякі зміни з'явилися тому, що один лінійний капітан кілька місяців поспіль відмовлявся говорити нам те, що ми хотіли почути.

Джі-ю повернула голову до Ха-ін.

— Це ж про тебе, — прошепотіла Джі-ю.

— Я вже зрозуміла, Джі-ю.

— Я просто допомагаю.

На екрані з'явився блок реконфігурації дисплея.

Джу-вон продовжив:

— Під час одного з операційних польотів це рішення дало екіпажу те, заради чого ми взагалі займаємося людськими факторами: кілька секунд уваги, які не довелося витрачати на пошук. Тому сьогодні я хочу окремо подякувати капітану Со Ха-ін і всім лінійним екіпажам, які працювали з нами.

Камера знайшла її майже одразу.

Ха-ін не любила камери.

Джу-вон це знав.

Тому не покликав її на сцену.

Просто зустрівся з нею поглядом через зал і продовжив презентацію.

Після офіційної частини почалося те, що Ха-ін переносила значно гірше за турбулентність: знайомства.

До неї підходили пілоти інших авіакомпаній, інженери, двоє журналістів, представник регулятора. Питали про випробувальний політ, інтерфейс, перехід із КА-220, роботу автоматизації.

Ха-ін відповідала, поки Джі-ю не з'явилася з двома келихами води.

— Я врятувала тебе.

— Від кого цього разу?

— Від чоловіка з бейджем «AeroNews». Він уже двадцять хвилин шукає капітана Со.

— Я щойно з ним говорила.

— Тоді від другого чоловіка з «AeroNews».

Ха-ін взяла воду.

— Дякую. Хоч п’ять хвилин тиші.

— Де твій багатий інженер?

— Працює. Десь між сценою й журналістами.

— На власній презентації?

— На власній презентації роботи в нього ще більше.

Джі-ю озирнулася.

— Мені подобається, що ви вже звучите як подружжя, яке десять років свариться через робочі дзвінки.

— Ми не сваримося через дзвінки.

— Ти двічі забирала в нього телефон у ліжку.

Ха-ін повільно повернула голову.

— Звідки ти це знаєш?

Джі-ю завмерла.

— Він сказав Сон-хо, Сон-хо сказав Чану, Чан...

— Досить. Я не хочу знати весь маршрут цієї інформації.

— Я так і знала, що на якомусь етапі ланцюг стане проблемою.

Ха-ін допила воду.

— Я поговорю з усіма.

— От бачиш. Командир.

Джі-ю втекла раніше, ніж Ха-ін встигла відповісти.

До вечора ангар спорожнів.

Екіпаж «Хане Ер» поїхав, журналісти зібрали камери, гості розійшлися на вечерю. Ха-ін уже вдягла пальто, коли отримала повідомлення.

Джу-вон: «Не їдьте. П'ять хвилин».

Вона відповіла:

«У вас три».

Через дві хвилини він з'явився з-за перегородки.

Без краватки. Піджак висів на руці.

— Ви завжди скорочуєте мої терміни.

— Ви завжди просите більше, ніж потрібно.

— Ходімо, поки нас знову хтось не знайшов.