23

Ха-ін

Мати відчинила двері раніше, ніж Ха-ін встигла натиснути дзвінок.

— Ви на три хвилини раніше. Заходьте, поки батько не вирішив, що пілоти «Кан Аерокрафт» узагалі не вміють розраховувати час.

— Я не пілот «Кан Аерокрафт», пані Со, — сказав Джу-вон, знімаючи взуття. — Тому маю шанс не зіпсувати репутацію компанії ще в коридорі.

Мати подивилася на нього, потім на Ха-ін.

— Нормальний. Я думала, буде страшніше.

— Мамо, тільки не починай з порога.

— Що? Я нічого поганого не сказала. Джу-воне, давайте сюди пакети. І не називайте мене «пані Со» весь вечір, бо я почну озиратися.

Він віддав їй коробку з фруктами й невеликий пакет із чаєм. Без квітів заввишки з людину, без дорогого алкоголю, який батько все одно не відкрив би, без подарунка, що змусив би всіх думати про його ціну.

З вітальні вийшов Мін-джун.

— Це той самий Джу-вон?

— Ні, — відповіла Ха-ін. — Я привела випадкового чоловіка, щоб мама не образилася.

Брат кивнув Джу-вону.

— Я Мін-джун. Мені заборонили питати, скільки ви заробляєте.

— Тобі заборонили питати це за столом, — уточнила мати.

— От бачиш, у мене ще є час.

Джу-вон простягнув йому руку.

— Кан Джу-вон. Я теж маю брата, тому приблизно розумію правила.

— Я єдина нормальна дитина в сім'ї.

— Мін-джуне, — долинув голос батька з кімнати, — якщо ти почнеш до вечері, я посаджу тебе біля мене.

— Це погроза, — пояснив Мін-джун і забрав у Ха-ін куртку.

Батько сидів у своєму кріслі біля вікна, в окулярах, із планшетом на коліні. Сивини за останній рік стало більше, але постава не змінилася: спина пряма, ноги поставлені так, ніби під ними все ще педалі.

Коли Джу-вон зайшов, батько відклав планшет і підвівся.

— Ви Кан Джу-вон?

— Так. Добрий вечір.

Вони потиснули руки.

— Мьон-сік телефонував мені два дні тому.

Ха-ін повернула голову.

— Тату, не допомагай.

— Що там сталося?

— Ви не казали.

— Ти не питала.

Джу-вон кашлянув у кулак, приховуючи сміх.

Ха-ін глянула на нього.

— Навіть не починайте.

— Я мовчу. Навіть дуже переконливо.

Батько перевів погляд із доньки на Джу-вона.

— Сідайте. До вечері ще хвилин десять. Розкажете, навіщо син власника авіабудівної компанії пішов працювати бортпровідником під іншим прізвищем. Версію Мьон-сіка я вже чув.

Мін-джун зупинився в дверях.

— О, от це я теж хочу.

— А ти йди допоможи матері.

— Я морально підтримую гостя.

— На кухню, моральна підтримко.

Мін-джун пішов, але двері до кухні залишив відчиненими.

Ха-ін сіла на край дивана. Джу-вон — поруч, але не надто близько.

— Я працював над КА-7 і дедалі частіше ловив себе на тому, що ми проєктуємо для людей, яких бачимо переважно в таблицях, звітах і коротких випробуваннях. Мені здавалося, що цього достатньо, поки я не почав читати повторювані скарги. Частина була дрібною: підсклянники, розміщення обладнання, кухня, проходи. Але одна й та сама дрібниця повторювалася на різних бортах і в різних екіпажів. Я хотів подивитися, що відбувається після шостої години роботи, коли люди вже не думають про тест і просто роблять свою роботу.

Батько не перебивав.

— Чому не посадили спостерігача в салон?

— Бо при спостерігачі люди працюють інакше. І пасажири теж. Я хотів отримувати ті самі проблеми, що отримує звичайний екіпаж.

— А навіщо було чуже прізвище?

— Якби я прийшов Каном, половина людей або мовчала б, або пояснювала мені все надто старанно.

Батько повільно кивнув, приймаючи відповідь.

— А доньку мою ви теж вибрали як частину дослідження?

Ха-ін повільно повернула голову до Джу-вона.

Він не ухилився.

— Перший рейс із нею — так. Я помінявся зміною, бо хотів подивитися, як працює капітан, про якого екіпажі говорили дуже по-різному. Після першого рейсу причина перестала бути тільки робочою.

Батько подивився на Ха-ін.

— І ти про це знаєш?

— Через це ми й посварилися найбільше.

— Не остаточно, бачу.

— Тату, не допомагай.

— Я лише констатую результат.

Джу-вон усміхнувся.

Батько нарешті теж.

— Добре. Мені більше подобається ця версія, ніж версія вашого батька.

— А що сказав Кан Мьон-сік? — запитала Ха-ін.

— Що його син упертий і вирішив довести інженерам, що вони не знають власний літак.

— Це теж правда, — сказав Джу-вон.

— Я так і подумав.

Мати покликала їх до столу.

Вечеря почалася без допиту.

Перші двадцять хвилин говорили про Мьоннам, гуманітарні рейси й те, що в новинах показали лише частину пошкоджень. Мати питала про людей, яких вони вивозили. Мін-джун — чи справді в салоні після землетрусу летіла дитина з рюкзаком-динозавром, про яку Ха-ін згадувала телефоном.

Потім батько поставив палички.

— КА-7 уже виходить на льотні випробування?

Джу-вон ковтнув воду.

— Базова програма вже йде. Перші польоти виконували заводські випробувачі. Зараз переходимо до операційної оцінки: нормальні профілі, робоче навантаження екіпажу, частина відмов, взаємодія кабіни й салону.

— Ха-ін показувала мені кілька ваших рішень по індикації.

Джу-вон глянув на неї.

— Ви показували батькові?

— Два екрани. Без закритої інформації.

— І що ви про це думаєте?

Батько підсунув до себе телефон і відкрив фотографію.

— Ось тут. Якщо основний дисплей піде в реконфігурацію під час відмови, ви забираєте в пілота звичне місце двох параметрів. Не самі дані — місце. У спокійному польоті він знайде. Під навантаженням очі підуть туди, де бачили це тисячу годин.

Джу-вон нахилився до екрана.

— Ми це вже змінили після довгого тесту. Ха-ін звернула увагу майже на те саме. Під час реконфігурації критичний блок залишається на старій позиції, а другорядні дані переїжджають.