22

Ха-ін

Другий рейс до Мьоннама вони виконали через тридцять шість годин.

За цей час Ха-ін встигла поспати дев'ять годин, двічі поговорити з батьком, один раз — із матір'ю, яка вимагала не забувати їсти, і прокинутися від того, що Джу-вон стояв на її кухні в самих домашніх штанах і намагався зрозуміти, як працює рисоварка.

Перший гуманітарний рейс був хаосом, який усі намагалися впорядкувати на ходу.

Другий уже мав систему.

Вантаж розподілили за пріоритетами. Рятувальні групи отримали свої місця до прибуття екіпажу. Аеропорт Мьоннама опублікував нові обмеження: одна смуга працювала, кілька руліжних доріжок залишалися закритими, стоянки розписували майже по хвилинах. Термінал усе ще не використовували для звичайного пасажирського руху.

Після першої паніки нарешті з’явилася структура: кожен знав свою ділянку роботи й не чекав, що хтось інший вирішить за нього.

Вони привезли медикаменти, генератори, системи очищення води й аварійні бригади; назад мали забрати поранених, дітей із супроводом і виснажений медичний персонал.

Посадка в Мьоннамі була нормальною до останніх секунд.

Вітер змінився вже на короткій прямій.

Ін-у назвав порив.

Ха-ін тримала літак по осі, працюючи педалями й штурвалом. Смуга перед ними була сухою, видимість доброю, жодної причини перетворювати звичайний поривчастий вітер на драму.

На вирівнюванні прийшов ще один порив.

Літак сів жорсткіше, ніж їй хотілося.

Не небезпечно. Не поза межами. Просто достатньо, щоб Ха-ін одразу відчула удар у кріслі й подумала: техніки перевірять.

Ін-у видихнув після звільнення смуги.

— Я вже чую, як Сон-хо оцінює посадку.

— Нехай спочатку переживе руління.

— Запишемо як «позитивний контакт із поверхнею»?

— Запишемо параметри й дамо технікам дані. Літак не читає наші формулювання.

Вони зарулили на стоянку.

Після вимкнення двигунів Ха-ін передала інформацію наземним технікам і попросила огляд шасі та відповідних зон до зворотного вильоту. Вона не збиралася сперечатися з власним відчуттям лише тому, що всі поспішали.

Джу-вон з'явився в кабіні, коли пасажирів уже вивели, а вивантаження почалося.

— Сон-хо просив передати, що це була найпереконливіша посадка за час нашого знайомства.

Ха-ін відстебнула ремені.

— Сон-хо може написати офіційну скаргу.

— Я сказав, що передам дослівно. Він ще додав щось про зуби, але це вже звучало непрофесійно.

— Усі в салоні нормально?

Усмішка з його обличчя зникла одразу.

— Так. Ніхто не травмувався, речі не посипалися. Чан перевірив задню кухню. Усе закріплене.

— Добре. Техніки все одно дивляться борт перед зворотним рейсом.

— Я чув. Сон-хо вже встиг переказати половині салону.

Він сперся плечем об двері.

— Ви зараз будете себе гризти через посадку?

— Я зараз подивлюся дані, поговорю з техніками й вирішу, чи є що гризти.

— Оце мені у вас подобається.

Ха-ін підняла на нього очі.

— Що саме вам подобається?

— Я можу сказати вам, що посадка була нормальною, але ви все одно підете й перевірите. Тому я навіть не витрачатиму красиві слова.

— Збережіть їх на щось корисне.

— Уже зберігаю. Не витрачатиму тут.

Він пішов допомагати з вантажем.

Ха-ін залишилася в кабіні ще на кілька хвилин.

Параметри не показували нічого, що вимагало б окремої події. Технік після огляду теж не знайшов пошкоджень. Зворотний виліт дозволили.

До нього залишалося майже дві години.

Ха-ін вийшла на перон.

За огорожею аеропорту місто жило в аварійному режимі. Біля службової будівлі працювали польові кухні; по перону рухалися навантажувачі, автобуси й швидкі, а люди спали на складених куртках між змінами.

Джу-вон був біля відкритого вантажного відсіку.

Він працював разом із наземною командою, передаючи коробки на візок. Формений піджак давно зняв, рукави сорочки закотив до ліктів. На лівому передпліччі була смуга пилу.

Ха-ін зупинилася за кілька метрів.

Вона вже бачила його у формі, у дорогому костюмі «Кан Аерокрафт», босим на своїй кухні, сонним і зосередженим над кресленнями. На пероні він не був ні сином Кан Мьон-сіка, ні головним інженером. Просто передавав коробки, бо зараз це було потрібно.

Джу-вон помітив її, коли передав останню коробку.

— Ну що, борт цілий?

— Так. Параметри в нормі, огляд чистий.

— Тоді Сон-хо буде розчарований. Він уже придумав драматичну версію.

— Передайте, що наступного разу посадить сам.

— Це буде останній рейс «Хане Ер».

Ха-ін простягнула йому пляшку води.

Він відкрив її й випив майже половину.

— Ви хоч щось їли?

— З’їв батончик, поки чекали техніків.

— Батончик не рахується нормальною їжею.

— Ви зараз звучите як ваша мама.

— Моя мама принаймні нагодувала б вас нормально.

— У неділю перевіримо.

Ха-ін на секунду забула про шум навколо.

У неділю він мав познайомитися з її родиною.

Джу-вон, який говорить про це так, ніби вечеря з її батьками — звичайна частина наступного тижня.

— Ви все-таки пам’ятаєте про неділю.

— Я вже купив вино для вашого батька й потім згадав, що не знаю, чи він п'є.

— П'є. Але якщо принесете дороге, мама вирішить, що ви намагаєтеся справити враження.

— Я й намагаюся.

— Тоді хоча б не так очевидно.

Джу-вон закрутив кришку пляшки.

— Ха-ін, я зустрічаюся з дочкою колишнього військового пілота, який двадцять шість років літав, а тепер знає, хто мій батько. Там уже немає неочевидного сценарію.

Вона засміялася.

Поруч хтось покликав Джу-вона. Він підняв руку, показуючи, що почув.

— Мені треба назад.

— Ідіть, вас уже кличуть.

Він зробив крок, потім повернувся й швидко поцілував її в скроню.