21

Джу-вон

У пасажирському салоні не було жодного пасажира, який летів у відпустку.

Перші шість рядів зайняли рятувальники. Далі сиділи медики, дві бригади аварійних інженерів, працівники водоканалу й люди в однакових темних куртках із нашивками служби цивільного захисту. Верхні полиці були майже порожні: особисті речі дозволили взяти по мінімуму, усе інше пішло в багажні відсіки разом із медичними комплектами, засобами для очищення води, термоковдрами й обладнанням.

У звичайному рейсі я знав, хто боїться літати, ще до зльоту. Сьогодні ніхто не боявся літака.

Усі дивилися в телефони й чекали новин із Мьоннама.

Сон-хо закрив передню багажну полицю й перевірив час.

— До дверей три хвилини. Чан, задня кухня. Джу-вон, лівий сектор. Після зльоту сервісу не буде, тільки вода за потреби. Прохід тримаємо вільним.

— Прийняв, іду по лівому сектору.

Я пройшов салон востаннє.

У дев'ятому ряду молода лікарка стискала телефон так сильно, що побіліли пальці. На екрані було відкрите повідомлення без відповіді.

Вона помітила мене.

— У Мьоннамі живе моя сестра. Зв'язок зник дві години тому.

Порожня обіцянка тут нічого б не дала.

— Якщо мережа перевантажена, повідомлення можуть доходити із затримкою. Після посадки наземні служби скажуть, де працює зв'язок. Вам принести води до зльоту?

Вона кивнула.

Я приніс пляшку й пішов далі.

Двері зачинилися о 05:31.

Через внутрішній зв'язок Сон-хо підтвердив готовність салону. За хвилину літак почав відштовхування від гейта.

Ха-ін я не бачив від брифінгу.

Там вона була в формі, з волоссям, зібраним так акуратно, ніби ми не прокинулися разом менш ніж дві години тому. Вона роздала ролі, пройшла обмеження Мьоннама, запасні аеродроми, ризик повторного закриття смуги й окремо наголосила, що після посадки ніхто з екіпажу не залишає борт без команди.

На мене вона дивилася так само, як на Чана.

Мені це подобалося більше, ніж мало б.

Після зльоту світало.

Новини оновлювалися швидше, ніж ми встигали їх читати. У Мьоннамі обвалилися кілька старих будинків, частина міста залишилася без води, два мости перекрили для перевірки. Аеропорт працював у режимі прийому гуманітарних і державних рейсів. Термінал закрили після пошкодження стельових конструкцій, людей приймали через службову зону.

За сорок хвилин до посадки Сон-хо викликав нас у передню кухню по черзі.

— Оновлення від кабіни. Смуга відкрита, але після останнього поштовху знову перевірили покриття. Руліжна «Браво» закрита, працюємо через «Альфу». На пероні одночасно приймають два великі борти. Після посадки можемо чекати на місці, поки звільнять стоянку.

Чан насупився.

— Вивантаження через одну сторону?

— Попередньо так. Наземні дадуть команду. Ніхто не імпровізує.

Я кивнув.

Звичайний рейс мав ритм. Посадка, руління, гейт, двері, пасажири, прибирання, наступний сектор. Тут кожна наступна дія залежала від того, що вціліло на землі.

Коли почалося зниження, салон замовк.

Я сидів на відкидному кріслі біля передніх дверей і бачив через маленьке вікно тільки крило й шматок землі. Місто з'явилося нижче хмар нерівними кварталами. Подекуди не було світла. На одній із доріг стояла довга колона машин.

Потім з'явився аеропорт.

Біля одного краю перону стояли пожежні машини. Частина руліжної доріжки була перегороджена технікою. На траві поруч із терміналом розгорнули намети.

Колеса торкнулися смуги жорсткіше, ніж у звичайному рейсі, але без удару.

Реверс. Гальмування.

Ніхто не плескав.

Літак сповільнився й з'їхав на доступну руліжну доріжку. За кілька хвилин ми зупинилися не біля термінала, а на віддаленій стоянці.

Сон-хо підняв слухавку.

Я дивився на його обличчя, поки він слухав кабіну.

— Чекаємо, — сказав він. — Стоянка попереду зайнята військовим транспортником. Двигуни вимкнені, але двері не відкриваємо до наземної команди.

Медики почали відстібатися.

— Залишаємося на місцях, — сказав я голосніше. — Ми вже в Мьоннамі, але перон працює з обмеженнями. Щойно отримаємо дозвіл, випустимо вас першими.

Лікарка з дев'ятого ряду знову дивилася в телефон.

Раптом екран засвітився.

Вона прочитала повідомлення й закрила очі.

Я не питав.

Через секунду вона сама сказала:

— Жива. Сестра жива.

Я усміхнувся.

— Добре, що вона відповіла.

Більше нічого не знадобилося.

Через десять хвилин до борту під'їхали автобуси й вантажні машини. Дозволили відкрити передні двері.

Першими вийшли рятувальники, за ними медики. Ніхто не затримувався для прощань. Люди сходили трапом і відразу розходилися до транспорту.

Коли останній із них залишив салон, почалося вивантаження.

Наше завдання було простим: не заважати тим, хто знає, що робить.

Я перевіряв кріплення в салоні, носив легкі коробки до дверей і передавав їх наземній команді. Сон-хо стежив, щоб ніхто не перекрив аварійні виходи. Чан допомагав у задній частині.

Ха-ін з кабіни не виходила.

За двадцять хвилин після посадки земля під ногами коротко пішла вбік.

Спочатку я подумав, що це рух борту від техніки поруч.

Потім побачив, як один із працівників на пероні присів і схопився за поручень трапа.

— Поштовх! — крикнув хтось унизу.

Літак ледь помітно хитнувся на шасі.

Сон-хо миттєво зупинив передачу коробок.

— Усі з трапа! Відійти від борту й техніки!

Наземна команда вже відводила людей.

Я зачинив внутрішню перегородку й почув виклик із кабіни.

Сон-хо відповів.

— Так, капітане. Вивантаження зупинено. Люди відійшли.

Він слухав кілька секунд.

— Зрозумів. Чекаємо перевірку перону й смуги.

Поштовх тривав недовго.

Після нього настала дивна пауза. Не тиша — навколо працювали двигуни машин, десь далеко звучала сирена, по рації хтось говорив занадто швидко. Але всі чекали одного й того самого: чи дозволять аеропорту працювати далі.