20

Ха-ін

У великій переговорній «Кан Аерокрафт» було двадцять сім людей, три варіанти індикації КА-7 на екранах і одна проблема, яку вже пів години намагалися назвати особливістю системи.

Ха-ін сиділа між Паком і пілотом-випробувачем та слухала керівника авіоніки. На схемі все виглядало бездоганно: автоматичний режим герметизації, резервний канал, попередження про відхилення, окремі статуси клапанів.

Три дні тому в реальному літаку маски випали зі стелі раніше, ніж половина пасажирів зрозуміла, що відбувається.

Мін-хо стояв біля екрана з пультом у руці.

— Я не питаю, чи система виконає функцію. Я питаю, скільки секунд екіпаж витратить на те, щоб зрозуміти, чи ситуація стабілізується після першої дії. У презентації події приходять по черзі. У літаку такої ввічливості немає.

Керівник авіоніки відповів, що комплексне попередження вже передбачене.

— Чудово, — сказав Мін-хо. — А коли під ним з’являться ще чотири повідомлення, ми дамо пілотові інформацію чи запропонуємо самому відсортувати її під час аварійного зниження?

Ха-ін перевела погляд на Джу-вона.

Він сидів навпроти поруч із батьком. Удома міг сперечатися про мандарини й заснути з головою в неї на стегні. Тут був зібраний і уважний до кожного слова.

— Мін-хо, ти змішуєш розпізнавання відмови й виконання процедури, — сказав він. — Екіпажу не потрібно в повітрі діагностувати конкретний клапан. Йому потрібно побачити, що тиск не контролюється, й виконати дії.

— Тоді навіщо на головному екрані три окремі статуси?

— Бо в нормальній експлуатації вони потрібні.

— А в ненормальній?

— Саме це ми зараз і перевіряємо.

— Тоді запитаймо людину, яка три дні тому сиділа в кабіні.

Кілька голів повернулися до Ха-ін.

Пак посунув до неї роздруківку.

— Капітане Со, що ви дивилися першим після попередження про висоту кабіни?

Ха-ін підвелася й підійшла до екрана.

— Висоту кабіни, швидкість її зміни, різницю тиску й реакцію системи на команду. Мені не потрібно було знати, який компонент зламався. Мені потрібно було за кілька секунд зрозуміти, чи ми зупиняємо розвиток ситуації.

Вона торкнулася правої частини схеми.

— Оце корисно в нормальному польоті. Під час відмови я не хочу шукати тут підтвердження того, що вже знаю. Я хочу бачити тенденцію.

Керівник авіоніки нахилився вперед.

— Тенденція є на сторінці системи.

— Знаю. Але якщо літак уже визначив, що параметр виходить за межі, навіщо в цей момент змушувати мене відкривати ще одну сторінку?

Джу-вон дивився на екран.

— Ти хочеш винести швидкість зміни в основне попередження?

— Я хочу одразу бачити, що сталося після моєї першої дії. Як ви це намалюєте — ваша робота. Якщо я почну проєктувати дисплей, виженіть мене.

Хтось засміявся.

Мін-хо ні.

— Саме про це я й говорю.

Джу-вон повернувся до нього.

— Ні. Ти говориш, що вся логіка перевантажена. Ха-ін вказує на конкретний момент, де бракує одного параметра. Це різні речі.

— І ти зараз захищаєш систему, бо вона твоя?

— Я зараз не даю тобі викинути те, що працює, разом із тим, що треба виправити.

Кан Мьон-сік поклав ручку на стіл.

— Досить. Робимо два варіанти. Обидва — на симулятор, і не нашим випробувачам, які пів року знають ці екрани напам’ять. Дайте їх лінійним екіпажам без підготовки. Після цього сперечатиметеся далі.

Керівник групи записав рішення.

Ха-ін повернулася на місце.

Джу-вон підняв очі від блокнота. Погляд затримався на ній на секунду.

Вона ледь похитала головою.

Наступним відкрили звіт Сон-хо про три кисневі маски, які не випали автоматично. Його підключили по відеозв’язку, і за п’ять хвилин він відкинув красиву схему з окремою лампочкою на кожен ряд. Під час декомпресії йому потрібні були не десятки сигналів, а сектор і чіткий пріоритет після стабілізації. Джу-вон вислухав, поставив два запитання й записав рішення без суперечки.

Нарада тривала майже чотири години.

Далі Мін-хо розібрав доступ техніків до блоків живлення й кріплення одного модуля. Джу-вон сперечався жорстко, але по суті: на двох пунктах визнав правоту брата, на одному Мін-хо сам відкотив вимогу після розрахунків.

Під кінець Пак відкрив ергономіку крісел.

— П’ять скарг на підтримку попереку, дві — на положення правого підлокітника.

Ха-ін повільно повернула голову до Джу-вона.

Він зробив вигляд, що читає нотатки.

Мін-хо помітив.

— Я щось пропустив?

— Ні, — сказала Ха-ін.

— Так, — одночасно відповів Джу-вон.

Кан Мьон-сік зняв окуляри.

— Я вже боюся питати.

Ха-ін подивилася на Пака.

— У вашого керівника програми особистий конфлікт із підлокітниками.

Пак засміявся.

Джу-вон відклав ручку.

— Тестове крісло змушує праву руку лежати трохи вище. Через кілька годин це відчувається.

— Ти сидів у ньому кілька годин? — запитав Мін-хо.

— Вісім.

Тепер усі подивилися на Ха-ін.

Вона відпила воду.

— Я сказала, що короткий тест нічого не покаже. Я не казала йому сидіти там вісім годин без перерви.

Мін-хо відкинувся на спинку.

— Нарешті я зустрів людину, яка не заохочує його дурні ідеї.

— Не радійте. Частина дурних ідей працює.

Джу-вон усміхнувся їй через стіл так відкрито, що Ха-ін перевела погляд на екран.

Пак закрив файл.

— На сьогодні все. Два варіанти індикації, новий прототип панелі для салону, повторний довгий тест крісел. Через десять днів повертаємося до результатів.

Люди почали вставати.

Ха-ін складала папери, коли Мін-хо підійшов до неї.

— Можна хвилину?

— Кажіть.

— Якщо програма дійде до польотів із екіпажем авіакомпанії, ви погодитеся сісти в КА-7?

До такого етапу програми було ще далеко.