18

Джу-вон

Першою впала маска над двадцять третім рядом.

Я ще встиг подумати, що пасажир зачепив панель рукою, коли по всьому салону одна за одною розкрилися стельові блоки. Жовті маски посипалися над головами, літак наповнився свистом, криками й дзенькотом посуду.

Я випустив пляшку води просто на візок.

— Маски на обличчя! Потягніть до себе, закрийте ніс і рот! Залишайтеся пристебнутими!

Сон-хо кричав те саме попереду.

У мене була секунда, щоб дістатися до відкидного крісла.

Потім ніс літака пішов униз.

Шлунок підкинуло до ребер. Візок рвонувся на фіксаторах, хтось заверещав, кілька рук одночасно вчепилися в підлокітники. Я впав у крісло, затягнув ремені й натягнув кисневу маску.

Навпроти сиділа літня жінка. Вона притискала свою маску до рота однією рукою, другою намагалася дотягнутися до чоловіка через прохід.

Я показав їй на маску, потім на ремінь.

— Залишайтеся на місці. Він вас бачить.

Чоловік справді дивився на неї. Маска в нього була на обличчі. Він підняв великий палець.

Жінка перестала тягнутися через прохід.

Літак продовжував знижуватися.

У кабіні за двома дверима сиділа Ха-ін.

Ця думка прийшла невчасно, і я відсунув її так само, як відсунув би незакріплену сумку з проходу.

Переді мною були пасажири.

Дитина через ряд плакала так голосно, що її було чути навіть крізь свист. Мати тримала власну маску на обличчі й намагалася поправити маску дитині. Чоловік біля вікна заплющив очі й безперервно повторював щось собі під ніс. Десь позаду хтось кликав бортпровідника.

Ніхто з нас не встав.

Поки літак ішов униз, ми сиділи пристебнуті.

Це було правильно.

І від цього не ставало легше.

Внутрішній зв’язок ожив, але замість звичного голосу я почув приглушене дихання крізь кисневу маску, потім коротку команду з кабіни. Ін-у передав, що аварійне зниження триває, екіпажу залишатися на місцях.

Не Ха-ін.

Я дивився на двері попереду й не знав, чому говорив він.

У нормальний день це нічого не означало б. У кабіні двоє пілотів, обов’язки розподіляються за ситуацією.

Сьогодні мозок дуже швидко знайшов усі інші варіанти.

Я перестав дивитися на двері.

Пасажир у двадцять четвертому ряду зсунув маску на підборіддя.

— На обличчя, — сказав я й показав рукою. — Не знімайте.

Він послухався.

Кілька хвилин розтягнулися так, що я перестав розуміти, скільки їх минуло. Від зміни тиску заклало вуха. У салоні похолоднішало. Дихання в масці звучало надто голосно.

Потім кут зниження став меншим.

Ще трохи — і літак вирівнявся.

Сон-хо отримав команду перевірити салон.

Ми підвелися майже одночасно.

— Маски залишаємо на обличчі. Не встаємо. Якщо вам погано — підніміть руку.

Перші ряди були в порядку. Перелякані, кілька людей плакали, одна жінка тремтіла так, що не могла сама відстебнути ремінь на сумці, яку намагалася витягнути з-під сидіння. Я забрав її руку від пряжки.

— Сумка зараз не потрібна. Ви дихаєте нормально?

Вона кивнула.

У двадцять дев’ятому Сон-хо стояв біля трьох пасажирів.

Над ними висіли маски, але три відсіки відкрилися не так, як решта.

— Вручну витягли, — сказав він. — Усі троє зараз на кисні.

Я перевірив людей, запам’ятав ряд.

Далі була перекручена трубка, одна відкрита шафа в задній кухні й чоловік, який уже втретє намагався перейти через прохід до дружини.

Я присів біля нього.

— Вона сидить через два ряди й показує вам, що все гаразд. Ви теж залишаєтеся тут. Якщо ми попросимо вас рухатися — скажемо куди.

— Ми падаємо?

Питання прозвучало тихо.

Я подивився йому в очі.

— Ні. Ми вже на безпечнішій висоті й прямуємо на посадку. Зараз допоможіть нам тим, що залишайтеся пристебнутим.

Він кивнув.

Я підвівся.

Тільки тоді в салоні знову пролунав голос Ха-ін.

Живий.

Спокійний.

Вона повідомила пасажирам, що літак стабілізований, ми прямуємо в Йосан і сядемо приблизно за двадцять п’ять хвилин.

Я не почув половини слів після першого речення.

Не тому, що не слухав.

Мені вистачило голосу.

Сон-хо проходив повз і на мить торкнувся мого плеча.

— Джу-воне.

Я глянув на нього.

— Тридцять перший перевірив?

— Так.

— Тоді задня кухня.

Він нічого більше не сказав.

І добре.

До посадки ми працювали.

Перевірили салон, закріпили все, що могло зірватися, повторили пасажирам положення й команди. Сон-хо розподілив дії на випадок евакуації. Чан двічі пройшов задню секцію.

Коли випустили шасі, салон затих сильніше, ніж під час зниження.

Люди чекали.

Я теж.

Колеса вдарилися об смугу твердо, але рівно. Реверс. Гальмування. Поворот із ЗПС.

Тільки коли літак остаточно зупинився на віддаленій стоянці, хтось попереду заплескав.

Ще кілька людей підтримали.

Я не міг.

До нас їхали пожежні машини.

Команди на евакуацію не було.

Ми залишили пасажирів на місцях, поки наземні служби оглядали літак. Потім зайшли медики. Кількох людей забрали на додатковий огляд. Решта почала виходити тільки після дозволу.

Я стояв біля дверей і прощався з ними.

Один чоловік потиснув мені руку.

Жінка з двадцять третього ряду сказала, що більше ніколи не літатиме.

Її чоловік за спиною тихо сказав:

— Полетить.

Вона обернулася до нього.

— Замовкни.

Я мало не засміявся.

Після останнього пасажира салон став неприродно порожнім.

На підлозі лежали використані маски. На одному сидінні залишилася дитяча кофта. Пляшка, яку я кинув на візок на початку, дивом стояла між двома контейнерами.

Двері кабіни залишалися зачиненими.

Ін-у вийшов першим.

На обличчі в нього залишилися червоні смуги від маски. Він коротко заговорив із Сон-хо, показав щось технікові й пішов униз трапом.