16

Джу-вон

Моя мати зустріла Ха-ін біля дверей раніше, ніж я встиг натиснути дзвінок.

— Нарешті, — сказала вона, ніби чекала не першу зустріч, а доставку, яка запізнилася. — Заходьте швидше. Він пів дороги переконував мене телефоном, щоб я поводилася нормально, тому сьогодні я особливо небезпечна.

Ха-ін зняла пальто й подивилася на мене.

— Ви телефонували матері з такими інструкціями?

— Я попросив не влаштовувати допит.

— Це не те саме, — сказала мама. — Допит я й не планувала. Для нього потрібен список запитань, а я люблю живу розмову.

Я забрав у Ха-ін пальто.

— Тепер ви розумієте, чому я хвилювався.

— Поки ні, — відповіла вона. — Але вечір тільки почався.

Будинок батьків стояв на пагорбі за містом. Я виріс тут, тому давно перестав помічати висоту стелі, камінь у холі й вікна на два поверхи. Ха-ін помітила все, але не стала робити вигляд, що їй байдуже, і не намагалася демонструвати захоплення.

Біля стіни у вітальні вона зупинилася перед старою чорно-білою фотографією першого цеху «Кан Аерокрафт».

— Це ще до нинішнього заводу?

— Значно раніше, — відповіла мама. — Мій свекор починав із ремонту сільськогосподарських машин. Літаки з'явилися пізніше, коли Мьон-сік вирішив, що родині недостатньо нормального бізнесу.

Батько почув останню фразу, заходячи до кімнати.

— У тебе була можливість вийти заміж за фармацевта.

— Він був нудний.

— Зате ти б зараз не вечеряла з конструкторами щонеділі.

— Саме тому й не вийшла.

Ха-ін усміхнулася. Я побачив, як трохи опустилися її плечі.

Мін-хо прийшов останнім, кинув ключі на консоль і відразу звернувся до Ха-ін:

— Я сьогодні перевірив ваш варіант медичного блоку на макеті. Коліно справді впирається.

— Моє чи ваше рішення?

— Обидва. Тепер я незадоволений усіма однаково.

— Тоді тест був корисний.

Він кивнув і тільки після цього привітався зі мною.

Мама подивилася на нас трьох.

— Я правильно розумію, що ви ще навіть не сіли за стіл, а вже працюєте?

— Це не робота, — сказав Мін-хо. — Це сімейна форма пасивної агресії.

— Тоді хоча б робіть її з вином.

За вечерею Ха-ін сиділа навпроти мене, між мамою й Мін-хо. Я очікував, що перші двадцять хвилин доведеться рятувати її від запитань про роботу, родину, шлюб і все те, що матері зазвичай хочуть знати про жінку поруч із сином.

Я недооцінив Ха-ін і переоцінив маму.

— Джу-вон сказав, що ви капітан у двадцять дев'ять, — почала вона. — Я спершу вирішила, що він перебільшує, щоб справити на мене враження.

— Я став капітаном у двадцять шість, — відповіла Ха-ін. — До цього кілька років літала другим пілотом.

— Ваші батьки не злякалися?

— Мама — дуже. Батько був військовим пілотом, тому зробив вигляд, що не хвилюється, і просто почав перевіряти, чи я знаю більше за нього.

Батько відклав палички.

— На чому він літав?

Я закрив очі на секунду.

Мама засміялася.

— Ось і все. Я втратила чоловіка.

Ха-ін назвала типи машин, на яких служив її батько. Мьон-сік одразу запитав про роки, базу й інструкторську роботу після служби. За кілька хвилин вони вже говорили про підготовку пілотів, дисципліну в кабіні й різницю між військовою та цивільною культурою прийняття рішень.

Я спробував втрутитися один раз.

— Батьку, ти обіцяв говорити про авіацію не більше половини вечері.

— Я говорю не про КА-7. Умову виконано.

Ха-ін подивилася на мене поверх склянки.

— Формально він правий.

Мін-хо мало не вдавився рисом від сміху.

— Вона у вас надовго, — повідомив він. — Батько любить людей, які визнають його правоту з технічних причин.

— Мін-хо, — сказала мама, — якщо хочеш дожити до десерту, не прогнозуй тривалість чужих стосунків за столом.

Ха-ін не зніяковіла. Просто взяла ще трохи овочів і запитала маму, хто готував соус.

Я дивився на неї й увесь вечір відстежував знайому зміну: після двох годин серед людей Ха-ін зазвичай починала економити слова, а після трьох уже шукала можливість піти. Моя родина не робила нічого поганого; їй просто потрібна була тиша після довгого спілкування.

Вона й зараз говорила небагато. Але не закривалася.

Коли мама пішла по десерт, Ха-ін сама підвелася допомогти. Я збирався піти слідом, та Мін-хо зачепив мене ногою під столом.

— Сиди вже тут.

— І навіщо це?

— Бо якщо підеш за ними на кухню, мама вирішить, що ти боїшся залишити їх удвох. І матиме рацію.

— Я не боюся.

— Тоді сиди.

Я залишився.

Батько тим часом відкрив на планшеті схему нового тренажерного стенда й показав Мін-хо. Я дивився на двері кухні частіше, ніж на екран.

Ха-ін повернулася через десять хвилин із тарілками. Мама йшла за нею з чайником і виглядала задоволеною.

Це було підозріло.

— Про що ви говорили? — запитав я, коли Ха-ін сіла.

— Про тебе, — відповіла мама.

— Я зрозумів це з вашого обличчя. Можна конкретніше?

— Не можна. У нас тепер окремі дипломатичні відносини.

Ха-ін взяла виделку.

— Ваша мама показала мені фотографію, де вам шість і ви спите в картонній коробці від телевізора.

Мін-хо поклав голову на руку й почав сміятися.

— Я думав, вона зникла.

— Вона не зникла, — сказала мама. — Я просто чекала правильного моменту.

Я подивився на Ха-ін.

— І після цього ви все ще сидите тут?

— Фотографія хороша. Коробка вам пасувала.

— Дякую за підтримку.

Вона торкнулася носком моєї ноги під столом. Рух був короткий, майже непомітний для інших.

Мені вистачило.

Після десерту розмова нарешті відійшла від авіації. Мама запитала Ха-ін, що вона читає, і виявилося, що вони обидві люблять старі детективи. Мін-хо розповів, як у студентські роки Джу-вон — тобто я — два тижні вдавав, що вміє готувати, щоб не програти суперечку сусіду. Батько слухав, іноді додавав одну фразу й жодного разу не запитав Ха-ін про весілля, дітей чи її «серйозність» щодо мене.