15

Ха-ін

У суботу головний складальний ангар «Кан Аерокрафт» був майже порожній.

Джу-вон провів Ха-ін через службовий вхід, приклав перепустку до другого турнікета й видав їй гостьову картку з червоною смугою.

— За цю лінію без мене не заходьте. У прототипі ще є відкриті кабельні канали, частина підлоги не закрита, а інженери дуже нервують, коли гості наступають на те, що коштує дорожче за їхні квартири.

— Ви зараз говорите як людина, яка сама на це наступала.

— Один раз. Пак досі згадує.

За дверима пахло металом, мастилом і свіжою фарбою. Десь далеко працював інструмент, але звичного денного гулу цеху не було.

Ха-ін зробила кілька кроків і зупинилася.

КА-7 стояв у центрі ангара на опорах, без фарбування, з відкритою частиною обшивки біля хвоста. Поруч височіли монтажні платформи. Одного двигуна ще не було, під другим стояла технічна драбина. На носі замість логотипа залишався заводський номер.

На екрані в переговорній КА-7 був схемою. На ватмані Джу-вона — лініями. У його квартирі — сотнею дрібних рішень, які можна було пересунути на кілька сантиметрів.

Тут літак займав майже весь простір перед нею.

Джу-вон нічого не сказав, поки вона дивилася.

— Це вже льотний екземпляр? — запитала Ха-ін.

— Перший повнорозмірний прототип. До власного польоту йому ще далеко. Частину систем поставлять протягом наступних місяців, потім почнуться наземні випробування. Паралельно працюють ще два стенди, але цей буде літати.

Вона повільно пішла вздовж фюзеляжу.

— Скільки людей над ним працює?

— Якщо рахувати тільки тих, хто безпосередньо в програмі, трохи більше восьмисот. Якщо постачальників і суміжні команди — значно більше.

Ха-ін озирнулася на нього.

— Понад вісімсот людей?

— Я тому й не дуже люблю фразу «мій літак». Звучить красиво, але неправда. Я відповідаю за концепцію й частину систем. Без цих людей у мене був би дуже дорогий блокнот.

Вона знову подивилася на КА-7.

Уперше масштаб проєкту не вміщався в розмову.

Джу-вон узяв із шафи дві каски й одну простягнув їй.

— Ходімо всередину. Тільки не чіпайте нічого без попередження.

— Це ви зараз капітан?

— На землі можу собі дозволити.

Вони піднялися монтажними сходами до передніх дверей. Усередині не було звичного салону: частина крісел відсутня, стеля подекуди відкрита, замість декоративних панелей виднілися кабелі й кріплення. На підлозі кольоровою стрічкою позначили майбутні межі кухні, туалетів і перегородок.

Ха-ін одразу побачила знайомий прямокутник біля передньої кухні.

— Медичний блок уже перенесли?

— Тільки розмітку. Після вчорашнього Пак дав дозвіл перевірити обидві версії на макеті. Якщо ваша програє, Мін-хо буде нестерпний приблизно тиждень.

— Якщо моя програє, він матиме право.

— Не кажіть йому цього. Він і так добре спить.

Ха-ін присіла біля позначки й уявила візок у проході, двох бортпровідників, пасажира на підлозі, ще когось із кисневим балоном. На папері все виглядало простіше.

— Тут не вистачає місця для коліна, якщо людина працює знизу, — сказала вона.

Джу-вон став поруч.

— Де саме?

Вона показала.

Він присів, спробував те саме положення й одразу вперся ногою в основу майбутньої перегородки.

— От чорт, справді.

— Тепер висновок звучить цілком професійно.

— Не радійте. Я ще знайду спосіб залишити шафу тут.

— Шукайте. Я не прив'язана до свого рішення.

Він дістав телефон, сфотографував розмітку й записав коротку нотатку.

Вони рухалися далі повільно. Джу-вон показував не красиві речі, а проблемні: місце, де довелося переробити кріплення багажної полиці; сервісну панель, до якої технік у першій версії міг дістатися тільки в неприродній позі; вузол дверей, через який команда втратила три тижні.

Ха-ін слухала й дедалі краще розуміла, чому він пішов працювати в салон.

З кабіною було інакше.

Там вона замовкла ще на вході.

Панелі стояли не всі, частина дисплеїв була тестовою, на кріслах висіли захисні чохли. Але геометрія вже існувала. Відстань до скла. Висота приладової панелі. Положення штурвала. Центральна консоль, фрагмент якої вони ще позавчора крутили в її вітальні.

Ха-ін сіла в ліве крісло.

Джу-вон залишився біля дверей.

Вона відрегулювала сидіння, поклала ноги на педалі й кілька секунд просто дивилася вперед.

— Можна живлення на стенд? — запитала вона.

— Сьогодні ні. Частина систем відключена. Але механіку можете перевіряти.

Ха-ін провела рукою над центральною консоллю, не торкаючись перемикачів. Потім заплющила очі й повторила рух, який вони тестували на макеті.

Пальці лягли туди, куди треба.

Вона зробила це ще раз.

— Тут краще.

Джу-вон підійшов ближче.

— Наскільки відчутно?

— Настільки, що через шість годин я не буду думати, де це стоїть. Рука піде сама.

Він не усміхнувся. Просто дістав телефон і записав її слова майже дослівно.

Ха-ін подивилася на нього.

— Ви все записуєте?

— Не все. Тільки те, за що потім доведеться сперечатися з людьми, які люблять цифри більше за пілотів.

— Я теж люблю цифри.

— Ви принаймні іноді сидите в літаку.

Він став за правим кріслом, сперся рукою на спинку. Ще вранці Ха-ін прокинулася поруч із ним, а тепер сиділа в кабіні літака, який може визначити наступні десять років його життя.

Ці дві частини Джу-вона не конкурували між собою. Вдома він міг лежати на її дивані, заважати читати й шукати другий носок. Тут люди чекали його рішення перед тим, як змінити конструкцію машини вартістю в сотні мільйонів.

— Чому ви не привели мене сюди раніше? — запитала вона.

— Бо раніше ви ще не вирішили, чи взагалі хочете мати щось спільне з моїм проєктом. Я й так одного разу забрав у вас можливість вибрати. Другий раз не хотів.