14

Джу-вон

О восьмій ранку Мін-хо поклав на стіл роздруківку нашої нової схеми медичного блоку й перекреслив червоним маркером половину сторінки.

— Якщо прохід заблокований візком, доступ звідси гірший, ніж у попередній версії. Ви вирішили одну проблему й створили іншу. Я правильно бачу?

Ха-ін сиділа навпроти нього, переглядала креслення й не поспішала відповідати. За скляною стіною переговорної вже збиралися люди на внутрішній розгляд КА-7, а Мін-хо, схоже, вирішив використати останні двадцять хвилин, щоб довести мені особисто: родинні почуття не входять до його посадових обов'язків.

— Правильно, — сказала Ха-ін. — Якщо залишити візок там, де він стоїть у вашій моделі.

Мін-хо підняв очі.

— А де він має стояти?

Вона посунула до себе аркуш і намалювала два короткі прямокутники біля перегородки.

— Під час звичайного сервісу тут. Під час медичної ситуації його однаково прибирають із проходу. Проблема не в шафі, а в тому, що ви перевіряєте доступ до неї в порожньому салоні. На рейсі порожнього салону не буде.

Мін-хо подивився на мене.

— Це той аргумент, який ти збирався принести?

— Ні. Мій був на три сторінки й значно гірший.

Ха-ін повернула мені креслення.

— Тому я й просила не показувати його першим.

Мін-хо вперше за ранок усміхнувся. Потім закрив маркер ковпачком і відклав аркуш до купи, яка пережила перевірку.

— Добре. Цей вузол не чіпаю до тесту в повнорозмірному макеті. Але якщо там не зійдеться, я поверну стару версію без голосування.

— Якщо не зійдеться, я сама скажу повернути, — відповіла Ха-ін.

Він кивнув так, ніби саме цього від неї й чекав.

На внутрішньому розгляді ми просиділи майже чотири години. Головний конструктор Пак сперечався з відділом сертифікації через вагу перегородки, Мін-хо знайшов проблему в механізмі одного зі столиків, а батько за весь час поставив мені лише два запитання. Обидва були про цифри, яких я не мав права не знати.

Ха-ін говорила тричі. Кожного разу тільки тоді, коли розмова торкалася реальної роботи екіпажу. Ніхто не представляв її як мою дівчину, і я був цьому радий. Тут вона була капітаном «Хане Ер», яку запросили через досвід лінійних польотів. Вона не захищала мої рішення й двічі погодилася з Мін-хо там, де я хотів сперечатися.

Після другого разу я написав їй під столом:

«Ви взагалі пам'ятаєте, на чиєму боці?»

Телефон у неї засвітився. Ха-ін прочитала, не змінивши виразу обличчя, і відповіла:

«На боці літака».

Я прибрав телефон і більше дурних запитань не ставив.

О пів на другу Пак закрив папку й оголосив перерву до наступного етапу. Люди почали розходитися. Мін-хо затримався біля дверей і, проходячи повз Ха-ін, сказав:

— Якщо Джу-вон почне переконувати вас, що я прискіпуюся через характер, не вірте. Я прискіпуюся ще й через бюджет.

— Я вже зрозуміла, — відповіла вона. — Характер просто робить процес помітнішим.

Мін-хо засміявся й пішов.

Я дочекався, поки двері за ним зачиняться.

— Ви дуже швидко знайшли з ним спільну мову.

— Ми не шукали спільної мови. Він ставить нормальні запитання.

— Ви двічі стали на його бік.

— Тричі. Перший раз ви не помітили.

Я подивився на неї, і Ха-ін нарешті усміхнулася.

— Не ображайтеся. Увечері я компенсую моральні збитки.

Після вчорашньої розмови біля її дверей ця фраза подіяла на мене значно сильніше, ніж мала б у переговорній із прозорими стінами.

— Ви зараз робите мою здатність працювати помітно гіршою.

— Тоді працюйте до вечора. Я буду вдома після шостої.

Вона взяла льотний кейс і пішла, залишивши мене з паперами, людьми за склом і дуже конкретним знанням, скільки годин залишилося до шостої.

***

О сьомій двадцять я подзвонив у її двері з порожніми руками.

Ха-ін відчинила, подивилася спочатку на мене, потім на коридор за моєю спиною.

— Без ноутбука?

— Він у машині. Креслення теж. Я виконав технічне завдання повністю.

— Тоді заходьте.

На ній були широкі домашні штани й темна майка. Волосся ще залишалося вологим після душу. Я бачив її у формі капітана, у тренажері, у готелі після нічного рейсу й на підлозі своєї квартири серед креслень. Чомусь саме босі ноги на її паркеті остаточно вибили з голови залишки робочого дня.

На кухні стояли дві миски локшини й тарілка з нарізаними фруктами.

— Я думав, ви знову змусите мене готувати.

— Сьогодні я не хочу витрачати вечір на кухню.

Вона сказала це звичайним голосом, поставила переді мною миску й сіла навпроти.

Я взяв палички.

— Уточню про всяк випадок: це все ще про вечерю?

Ха-ін підняла на мене очі.

— Поки ви їсте, так.

Після цього я справді кілька хвилин мовчав.

Вона їла повільніше за мене, час від часу пила воду й дивилася у вікно. На кухні не було музики. Телефони лежали екраном униз на підвіконні. Ніхто з нас не намагався зробити вечір особливим, і від цього він відчувався значно особистішим за ресторан, свічки чи будь-яку іншу декорацію, яку я міг би вигадати.

Ха-ін першою відсунула порожню миску.

— Ви сьогодні майже не сперечалися з Мін-хо.

— Я сперечався подумки. Це економить час на нарадах.

— Корисна навичка. Залиште її собі.

— Ви точно прийшли сюди не для того, щоб підтримувати мою самооцінку.

— Вона у вас і без мене в доброму стані.

Я засміявся й забрав наші миски до мийки. Ха-ін підійшла слідом, але я закрив воду, перш ніж вона встигла щось узяти.

— Сьогодні посуд мию я. Ви вже достатньо допомогли моєму проєкту.

— Не змішуйте ці дві системи обліку. Інакше за кожне зауваження до КА-7 я почну вимагати вечерю.

— Домовилися. Це буде найдешевша частина розробки.

Ха-ін сперлася стегном об стільницю й дивилася, як я мию миски. Я відчував її погляд на собі й не поспішав повертатися. Коли витер руки й обернувся, вона стояла там само.