13

РОЗДІЛ 13

Ха-ін

У четвер Джу-вон прийшов до неї додому з пакетом продуктів, ноутбуком і коробкою, яку поставив у передпокої так обережно, ніби всередині лежало щось живе.

Ха-ін зачинила двері й подивилася на коробку.

— Ви сказали, що приїдете на вечерю.

— Я приїхав на вечерю. Коробка просто скористалася транспортом.

— Що там?

— Якщо скажу зараз, ви спочатку відкриєте її, а потім згадаєте про їжу.

— Ви вже добре мене знаєте.

— Достатньо, щоб не віддавати інженерну іграшку голодному пілоту.

Ха-ін забрала в нього пакет і пішла на кухню.

Це був її перший вихідний після Нейви. Вранці вона виспалася, сходила по продукти й майже годину читала на дивані, не відкриваючи робочу пошту. Джу-вон мав приїхати о шостій. О п’ятій сорок сім він написав, що буде через десять хвилин.

Вона помітила, що чекала на звук домофона.

На кухні Джу-вон дістав із пакета яловичину, гриби, зелень і пляшку соусу.

— Ви збираєтеся готувати?

— Після вашої оцінки мого смаженого рису я вирішив ризикнути ще раз.

— Я не оцінювала ваш рис.

— Ви з’їли дві порції. Для вас це майже письмова рецензія.

Ха-ін дістала дошку й ніж.

— Тоді готуйте. Я подивлюся, чи результат можна повторити.

Він зняв годинник і поклав на край стільниці. Ха-ін упізнала той самий дорогий годинник, який помітила ще на першому брифінгу, коли Лі Джу-вон здавався їй просто новим бортпровідником із дивно невідповідною зарплаті річчю на руці.

Тепер вона знала, звідки він узявся.

Джу-вон закотив рукави сорочки й почав різати м’ясо.

— Ви дивитеся на годинник чи на мене?

— На годинник. На першому рейсі я вирішила, що він або підроблений, або ви дуже погано поводитеся з грошима.

Він засміявся.

— І який варіант переміг?

— Третій. Виявилося, що ви приховуєте цілу авіабудівну компанію.

— Якщо сформулювати так, звучить справді підозріло.

Вони готували разом без особливого плану. Джу-вон займався м’ясом, Ха-ін поставила рис і нарізала овочі. Він двічі відкрив не ту шухляду, шукаючи ложки, а на третій раз уже запам’ятав.

Коли Ха-ін потягнулася до верхньої полиці по миску, Джу-вон опинився позаду й дістав її раніше.

— Я сама дістаю.

— Я бачив. Просто стояв ближче.

Він поставив миску на стільницю, але не відійшов одразу.

Ха-ін відчула тепло його руки біля своєї талії ще до дотику. Джу-вон провів пальцями по її боці, ніби перевіряючи, чи вона не відсунеться.

Вона не відсунулася.

Він нахилився й поцілував її в шию трохи нижче вуха.

Ха-ін сперлася долонею об стільницю.

— У вас м’ясо на пательні.

— Я пам’ятаю.

— Воно горить.

Джу-вон різко випростався й повернувся до плити.

Ха-ін засміялася.

— Ви зробили це навмисно? — запитав він, вимикаючи вогонь.

— Я лише повідомила про запах.

— Ви могли повідомити секунд на десять раніше.

— Так, могла.

Він подивився на неї через плече.

— Я починаю бачити темний бік вашого характеру.

— Ви самі прийшли на мою кухню.

Вечеря все одно вийшла нормальною. Вони їли у вітальні, бо Ха-ін не любила сидіти за кухонним столом, якщо була вдома сама. Джу-вон влаштувався на підлозі біля дивана, сперся спиною на край і поставив миску на коліно.

Ха-ін сіла поруч на килим.

— У вас є стільці, — сказав він.

— Є. Але я тут живу й можу ними не користуватися.

— Переконливий аргумент.

Після вечері вона ввімкнула музику тихо, майже фоном, і почала збирати посуд. Джу-вон забрав у неї тарілки.

— Учора ви мили. Сьогодні моя черга.

— У мене немає графіка миття посуду для гостей.

— Тепер є.

Ха-ін не стала сперечатися. Повернулася на диван, відкрила книгу й прочитала кілька сторінок, поки він прибирав кухню.

За десять хвилин Джу-вон сів поруч.

— Що читаєте?

Вона показала обкладинку.

— Старий детектив.

— І він хороший?

— Уже вдруге читаю.

— Тоді ви знаєте, хто вбивця.

— Саме тому й читаю. Мені не треба поспішати до фіналу.

Джу-вон забрав із її колін подушку, поклав собі під голову й ліг уздовж дивана так, що його ноги залишилися на підлозі.

— Ви завжди так поводитеся в чужих квартирах?

— Ні. Тільки коли мене двічі нагодували за три дні.

Ха-ін повернулася до книги.

Через кілька хвилин його рука лягла їй на гомілку. Він нічого не сказав і не відволікав її. Просто залишив долоню там, час від часу проводячи великим пальцем по шкірі.

Ха-ін прочитала одну сторінку двічі.

На третій спробі закрила книгу.

— Ви заважаєте читати.

Джу-вон підняв голову.

— Я навіть не розмовляю.

— У цьому й проблема.

Він сів.

Ха-ін не встигла покласти книгу на стіл, коли Джу-вон нахилився й поцілував її. Без поспіху, без запитання, яке після кількох днів уже не було потрібне щоразу, але з короткою паузою біля її губ, у якій вона могла відсунутися.

Вона натомість поклала долоню йому на потилицю.

Поцілунок швидко став глибшим. Джу-вон пересунувся ближче, і Ха-ін відчула його коліно між своїми. Його рука ковзнула від гомілки вище, зупинилася на стегні й залишилася там.

Вона не поспішала зупиняти його.

Останні тижні між ними накопичилося забагато уваги до кожного випадкового дотику. Тепер випадкових уже не було.

Джу-вон поцілував її шию, і Ха-ін відкинула голову на спинку дивана. Його пальці стиснули її стегно сильніше. Вона відчула, як він затримав подих, коли сама провела долонею під його сорочкою по спині.

Телефон на столі задзвонив так голосно, що обоє завмерли.

Ха-ін подивилася на екран.

— Це Джі-ю.

— Якщо не візьмете, вона вирішить, що ви загинули.

— Якщо візьму зараз, вона за голосом зрозуміє більше, ніж треба.