Точка неповернення

11

Ха-ін

О пів на сьому Ха-ін прокинулася від того, що хтось у коридорі двічі грюкнув дверима.

Кілька секунд вона лежала, не розуміючи, ранок зараз чи вечір. Потім побачила темне вікно, згадала Нейву, нічний рейс і власне повідомлення, відправлене Джу-вону перед сном.

Телефон лежав на тумбочці екраном униз.

Ха-ін не поспішала його перевертати. Спочатку сходила в душ, висушила волосся, замовила вечерю й лише тоді відкрила переписку.

Під її останнім повідомленням стояло прочитано.

Відповіді не було.

Це її не образило. Вранці вона не ставила запитання і не чекала, що він негайно знайде правильну репліку. Вона просто сказала те, що хотіла сказати.

Коли принесли вечерю, Ха-ін подивилася на дві великі порції супу, рис, рибу, овочі й пельмені, які додала до замовлення вже наприкінці. Після нічних рейсів вона завжди прокидалася голодною.

Цього разу їжі справді було забагато.

Вона написала Джу-вону:

«Ви вже прокинулися?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Так. І, судячи з темряви за вікном, я проспав більшу частину дня».

Ха-ін набрала наступне повідомлення без довгих роздумів.

«Я замовила вечерю й переоцінила свої можливості. Якщо ще не їли, приходьте. Номер 814».

Цього разу пауза була довшою.

«Буду за десять хвилин».

За ці десять хвилин Ха-ін встигла прибрати з крісла форму, віднести льотний кейс до стіни й перекласти книгу з ліжка на тумбочку. На зарядний кабель, що лежав посеред столу, вона подивилася двічі, але залишила на місці.

Джу-вон постукав через дев’ять хвилин.

Без форми й піджака «Кан Аерокрафт», у темних штанах і простій чорній футболці, він виглядав молодшим. Не хлопчиськом — просто чоловіком, якого вона раніше майже завжди бачила на роботі.

На правій долоні ще темніли сліди від нігтів Ім Соль.

— Руки більше не тремтять? — запитала Ха-ін, пропускаючи його всередину.

— Перевіряв перед виходом. Можу тримати ложку без сторонньої допомоги, тому на вечерю мене допустили.

— Тоді сідайте, поки суп не охолов. Я замовила стільки, що сама не впораюся.

Джу-вон зупинився біля столу й окинув поглядом тацю.

— Ви впевнені, що це переоцінка, а не спроба нагодувати весь екіпаж?

— Після нічних рейсів я багато їм. Просто зазвичай роблю це без свідків.

— Тепер зрозуміло, чому ви зникаєте одразу після заселення.

— Я зникаю, бо хочу тиші. Їжа — додаткова причина.

Він усміхнувся й сів навпроти.

Перші кілька хвилин вони їли мовчки. Ха-ін не відчувала потреби шукати тему, а Джу-вон, на її подив, теж не намагався заповнити паузу. За стіною працював телевізор у сусідньому номері, з вулиці долинав шум машин, ложка іноді торкалася краю миски.

З більшістю людей мовчання швидко перетворювалося на обов’язок щось сказати. З Джу-воном воно залишалося просто мовчанням.

Він першим заговорив, коли доїв половину рису.

— Сон-хо написав мені перед тим, як я прийшов. Ім Соль і дитина залишаються в лікарні, але обоє стабільні. Чоловік уже з ними.

Ха-ін відклала ложку.

— Добре. Я хотіла запитати в Сон-хо пізніше, але вирішила дати йому поспати.

— Він ще повідомив, що Ім Соль таки сказала чоловікові про ім’я.

— Про яке ім’я?

Джу-вон підняв очі від тарілки.

— Вона хоче назвати сина Джу-воном.

Ха-ін кілька секунд дивилася на нього, переконуючись, що він не жартує.

— Ви це пропустили, коли розповідали мені про пологи.

— На той момент у мене були трохи інші пріоритети.

— І що сказав батько дитини?

— Сон-хо стверджує, що остаточного рішення ще немає. Я дуже на це розраховую, бо відповідальність за чужу дитину з моїм ім’ям у мої плани не входила.

Ха-ін засміялася. Джу-вон перестав їсти й подивився на неї так відкрито, що сміх сам собою стих.

— Чому ви так дивитеся?

— Мені подобається ваш сміх. Особливо коли ви не намагаєтеся одразу його сховати.

Він сказав це спокійно й повернувся до вечері. Не підморгнув, не чекав, поки вона зніяковіє, не перетворив просту фразу на гру.

Ха-ін зробила ковток води й теж продовжила їсти.

Після вечері Джу-вон почав складати порожні тарілки на тацю. Вона забрала в нього миску й поставила зверху сама.

— Ви сьогодні вже достатньо попрацювали бортпровідником.

— Тоді як інженер маю сказати, що цей столик погано розрахований на двох людей. Половину посуду довелося переставляти на підвіконня.

— Тільки не записуйте це у свій Список.

— Я вже запам’ятав.

Ха-ін витерла руки серветкою.

— Скільки там зараз пунктів?

— Сто двадцять сім.

— Коли я бачила його востаннє, було менше сотні.

— Відтоді я багато літав.

— У мене теж є записи.

Джу-вон перестав поправляти тацю.

— Про КА-7?

— Не про КА-7. Я не знала достатньо про ваш проєкт, щоб писати про нього. Це речі, які я помічала на рейсах: взаємодія кабіни й салону, розташування обладнання, кілька дурних дрібниць, які стають зовсім не дрібницями після шести годин роботи.

Він сів назад.

— Давно записуєте?

— Кілька років. Не системно. Якщо щось повторюється, я залишаю собі нотатку.

— І ви досі нічого мені не показали.

— До нашої поїздки в «Кан Аерокрафт» я вважала вас бортпровідником. Після неї певний час не була впевнена, чи хочу взагалі щось вам давати.

Джу-вон не став захищатися.

— А зараз?

Ха-ін подивилася на нього.

— Зараз хочу подивитися ваш Список і порівняти.

Він кивнув.

— Завтра покажу все, без вибірки й красивої версії для презентацій.

— Мені красива версія не потрібна.