10

Джу-вон

О третій ночі більшість пасажирів уже спала.

Після двох сервісів у салоні стало тихо. Подекуди світилися екрани, хтось читав під індивідуальною лампою, але проходи нарешті спорожніли.

Я саме ніс воду до передньої кухні, коли над сімнадцятим рядом засвітилася кнопка виклику.

Жінку біля вікна я пам’ятав ще з посадки. Вагітна, сама, з подушкою під попереком. Тепер вона сиділа надто прямо, вчепившись пальцями в підлокітники, і повільно видихала крізь стиснуті губи.

Я поставив воду на вільне крісло й присів поруч.

— Вам погано чи щось болить?

Вона розплющила очі не відразу.

— Уже відпустило. Вибачте, я, мабуть, дарма вас покликала. Спочатку тягнуло спину, а тепер живіт схопило так, що я злякалася.

— Давно це почалося?

— Приблизно годину тому. Я думала, що просто засиділася.

— Який у вас термін?

Після цього питання вона перестала переконувати мене, що все гаразд.

— Тридцять чотири тижні. Лікар дозволив летіти, у мене навіть довідка є. Вагітність нормальна, жодних ускладнень не було.

— Добре. Як вас звати?

— Ім Соль. Може, поки не треба нікого кликати? Якщо це тренувальні перейми, я дарма всіх розбуджу.

— Якщо тренувальні, ми всі з полегшенням повернемося до роботи. Але перевіримо це зараз.

Наступна перейма почалася, поки я ще сидів поруч. Ім Соль зігнулася й міцно стиснула моє передпліччя. Коли біль відступив, вона повільно відкинулася на спинку крісла.

Я подивився на годинник.

Від попередньої минуло менше чотирьох хвилин.

Цього разу Ім Соль сама попросила покликати старшого бортпровідника.

За десять хвилин ми вже мали зв’язок із наземним медичним центром.

Сон-хо залишив Мі-джон біля Ім Соль, а мене відправив робити оголошення. Я двічі попросив відгукнутися лікаря або іншого медичного працівника, спочатку корейською, потім англійською.

Серед п’ятисот десяти пасажирів лікаря не виявилося.

До кухні прийшов чоловік років шістдесяти й пояснив, що він ветеринар. Одразу уточнив: чудово розуміє різницю між своєю роботою та людською медициною, але готовий допомогти, якщо більше нікому.

Сон-хо подякував, попросив залишатися на своєму місці й дістав запломбований комплект для екстрених пологів.

— За двадцять три роки я відкриваю його вперше, тому навіть не сподівайся, що зараз розповім тобі історію про п’ятьох дітей, яких особисто прийняв над океаном.

— Я саме на це розраховував.

— Тоді доведеться розчарувати. Зате в нас є лікар на землі, процедура й усе необхідне. Наше завдання — не почати вважати себе розумнішими за лікаря.

Черговий лікар назвався Со Джін-хо. Він попросив відповідати тільки на поставлені запитання й одразу попередив, щоб ми нічого не робили на власний розсуд.

Після кількох хвилин розмови попросив з’єднати його з кабіною.

Ха-ін вийшла на паралельний зв’язок майже відразу.

— До Нейви трохи більше трьох годин, — сказала вона, вислухавши лікаря. — Повертатися довше, ніж продовжувати маршрут. Ми вже запросили прямий курс і пріоритет. Медичну бригаду в Нейві попереджають.

— За теперішньої частоти перейм я не можу гарантувати, що в нас є три години, — відповів лікар.

— Зрозуміла. Якщо стан матері або дитини зміниться, повідомляйте одразу. Не чекайте наступного планового контакту.

Вона не питала, чи я впораюся, і не казала, що все буде добре. У неї попереду були три години польоту, п’ятсот десять пасажирів і медична ситуація, яку вона не могла контролювати з кабіни.

Перед тим як відключитися, Ха-ін звернулася вже до мене:

— Лі, працюйте за вказівками лікаря. Якщо салону буде потрібне щось від кабіни, говоріть прямо.

— Зрозумів, капітане. Ми повідомимо про будь-які зміни.

Ім Соль відмовилася лягати, щойно побачила підготовлене для неї місце.

— Тут усі дивляться. Я не хочу народжувати перед п’ятьма сотнями людей.

Я озирнувся на пасажирів, які вже прокинулися й намагалися зрозуміти, що відбувається.

— Дайте нам кілька хвилин. Ми закриємо цю частину салону.

Разом із Сон-хо та Юном ми використали службові штори й звільнили кілька місць, щоб відгородити простір від проходу. Юн залишився зовні й попросив найближчі ряди не фотографувати та не підходити без потреби.

Коли я повернувся по Ім Соль, вона запитала:

— Тепер справді нічого не видно?

— Я перевірив із проходу. Тут будете тільки ви, Мі-джон і я.

Лише після цього вона погодилася перейти.

Далі час почав вимірюватися не хвилинами, а переймами. Лікар залишався на зв’язку, Мі-джон допомагала Ім Соль, а я виконував інструкції й передавав зміни в її стані.

Між переймами Ім Соль раптом запитала:

— Мого чоловіка в Нейві знайдуть? Номер у бронюванні правильний, але нехай йому не телефонують, поки він їде в аеропорт. Коли нервує, він жахливо водить.

— Наземна служба з ним зв’яжеться. Про водіння я теж передам.

Вона заплющила очі й тихіше додала:

— Він мав бути зі мною. Ми домовлялися, що він не пропустить пологи.

Я не став переконувати її, що все буде добре.

Пологи ще навіть не закінчилися.

Коли літак почало трусити, Ім Соль була вже виснажена. Перші поштовхи виявилися слабкими, але невдовзі мені довелося впертися коліном у перегородку, щоб утримати рівновагу.

Я взяв трубку внутрішнього зв’язку.

— Кабіна, це салон. Пологи вже в активній фазі, і нам складно працювати під час тряски. Якщо є можливість змінити ешелон або курс, зараз це допоможе.

Ха-ін відповіла відразу:

— Прийняла. Попереду зона турбулентності. Повністю обійти її не встигнемо, спробуємо взяти південніше, але спокійного повітря не обіцяю. Зафіксуйте все, що можете, і залишайтеся на місцях.

— Скільки приблизно трястиме?

— Поки не скажу. Якщо стан пасажирки зміниться, викликайте незалежно від того, що відбувається в кабіні.