Точка неповернення

9

Розділ 9

Він

— Де ти?

Мін-хо навіть не привітався.

Джу-вон відійшов від ліфтів і попрямував до виходу.

— У «Хане Ер». Щойно закінчив рейс. Що саме він знає?

— Достатньо. Назву авіакомпанії, твоє вигадане прізвище, посаду й те, що ти вже майже два місяці літаєш у складі кабінного екіпажу. Я б сказав, що новину він сприйняв спокійно, але тоді мені доведеться брехати, а в нашій сім’ї сьогодні й без того насичений день.

— Звідки дізнався?

— Не знаю. Приїдеш — запитаєш сам. Він у твоєму кабінеті.

Джу-вон зупинився.

— У моєму?

— Так. Я запропонував переговорну, але він сказав, що хоче побачити, де ти працюєш, коли все-таки з’являєшся в компанії.

— Чудово.

— Ні, — сухо відповів Мін-хо. — Чудово буде хвилин через сорок, коли він дізнається, що я знав від самого початку.

Джу-вон натиснув кнопку розблокування машини.

— Можеш піти додому.

— І пропустити це? Після того як два місяці прикривав тебе перед ним?

— Ти щойно сказав, що він уб’є й тебе.

— Саме тому хочу, щоб першим зайшов ти.

Попри все, Джу-вон засміявся.

— Де ти зараз?

— У себе. І ще одна порада: форму переодягни.

Джу-вон опустив очі на піджак «Хане Ер».

— Думаєш, допоможе?

— Ні. Але в нього тиск.

Зв’язок обірвався.

Джу-вон сів у машину.

Ще кілька хвилин тому він стояв перед ліфтом і думав про четвер. Про Ха-ін, яка сама повернула їм зірвану вечерю. Про те, як дивилася на нього на пероні після того, як він прибрав волосся з її обличчя.

Тепер у його кабінеті сидів батько.

День явно вирішив не обмежуватися одним хорошим поворотом.

Кан Те-сон стояв біля вікна.

На столі Джу-вона лежала службова перепустка «Хане Ер».

З фотографією.

І прізвищем Лі.

Мін-хо сидів на дивані, закинувши ногу на ногу, і мав вигляд людини, яка прийшла подивитися виставу, а потім раптом дізналася, що теж у складі акторів.

Батько обернувся.

Погляд пройшовся від обличчя Джу-вона до форменого піджака.

— Гарно сидить.

Джу-вон зачинив двері.

— Дякую.

Мін-хо прикрив очі.

Батько перевів погляд на нього.

— Це зараз був жарт?

— Ні. Я не знав, що на це відповідати.

— Можна було почати з пояснення.

— Можна.

Джу-вон зняв піджак і повісив на спинку стільця.

Те-сон стежив за ним мовчки.

— Два місяці?

— Майже.

— Під прізвищем матері.

— Так.

— У компанії, яка купує наші літаки.

— Так.

— Поки ти керуєш розробкою пасажирського борту, який ми збираємося їм продавати.

— Саме тому я туди й пішов.

Мін-хо тихо видихнув.

Батько повернувся до нього.

— А ти мовчи. До тебе я ще не дійшов.

— Я нічого не сказав.

— Це вперше за вечір розумне рішення.

Мін-хо подивився на Джу-вона.

Той ледь помітно похитав головою.

Не допомагай.

Те-сон узяв зі столу перепустку.

— Поясни мені, чого ти не міг дізнатися як інженер Кан Джу-вон і мусив для цього стати бортпровідником Лі Джу-воном.

Нарешті нормальне питання.

Джу-вон підійшов до столу.

— Те, чого нам ніхто не пише у звітах. Скільки разів за рейс екіпаж обходить незручне рішення й перестає помічати, що робить це. Що відбувається з кухнею після третього сервісу. Куди люди ставлять речі, якщо ми передбачили для них неправильне місце. Що дратує пасажира, а що — екіпаж, хоча на кресленні все працює. Я міг посадити туди спостерігачів. Ми так і планували. Але тоді знову отримав би чужі висновки.

— І багато знайшов?

— Достатньо, щоб переробити частину кухні. Сьогодні погодили додаткове випробування кабіни після зауваження лінійного пілота. У четвер буде восьмигодинна сесія.

Батько подивився на нього уважніше.

Гнів нікуди не подівся.

Але тепер у ньому з’явилося те, що Джу-вон знав із дитинства.

Інтерес.

— Якого пілота?

— Капітана «Хане Ер».

— І наші тест-пілоти цього не побачили?

— Ні.

— Чому?

— Бо вони знають кабіну краще, ніж люди, для яких ми її будуємо.

Те-сон поклав перепустку на стіл.

— Добре. Припустімо, сама ідея не була дурною. Чому я дізнаюся про неї від іншої людини?

Ось тепер вони дісталися справжньої проблеми.

— Бо ви б не дозволили.

— Ти навіть не запитав.

— Саме тому.

Мін-хо тихо пробурмотів:

— А ось тепер я б усе-таки перевдягнувся.

— Мін-хо.

— Мовчу.

Те-сон сів у крісло навпроти сина.

— Ти серйозно вважаєш, що право ухвалювати рішення в цій компанії залежить від того, подобається тобі моя відповідь чи ні?

— Ні. Тому це не було рішенням компанії. Я влаштувався на роботу як приватна особа, не мав доступу до комерційної інформації «Хане Ер» і нічого звідти не передавав сюди, крім власних спостережень.

— Не грай зі мною в юридичні формулювання.

— Я не граю. Саме так ми це оформили.

Батько повільно повернув голову до Мін-хо.

Той випростався.

— «Ми»?

— От тепер, — сказав Мін-хо, — схоже, дійшли до мене.

За двадцять хвилин батько поїхав.

Не грюкнув дверима.

Було б легше, якби грюкнув.

Він забрав копію програми польових спостережень, наказав до п’ятниці підготувати повний звіт і повідомив обом синам, що розмова не закінчена.

Мін-хо дочекався, поки двері ліфта зачинилися.

— Я вважаю, ми чудово впоралися.