8

Він

У понеділок Джу-вон повернувся до «Хане Ер» на ранкову зміну.

Ха-ін уже була в кімнаті для брифінгу. Сиділа біля вікна з планшетом, переглядала метеозведення й час від часу робила короткі нотатки стилусом. Поряд Джі-ю розмішувала цукор у каві й щось розповідала Сон-хо. Судячи з його обличчя, історія тривала давно й він уже шкодував, що поставив перше запитання.

Біля шафок Чан намагався сховати в кишеню форменого піджака пачку рисових крекерів.

Звичайний ранок.

Джу-вон привітався й поставив сумку біля стіни.

Ха-ін відірвалася від планшета.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, капітане.

На цьому все.

У неділю він кілька разів брав до рук телефон, але так нічого й не написав.

Після суботи пояснюватися далі не було сенсу. Ха-ін сказала достатньо чітко: від початку він знав більше й сам вирішував, коли вона дізнається решту.

Тепер рішення мало залишитися за нею.

— Якщо всі прийшли, починаємо.

Ха-ін розгорнула планшет.

До Йосана мали дістатися без проблем. На зворотному шляху прогнозували фронт із заходу, тому виліт могли притримати або відвести північніше. Нічого незвичного, але на виході з Хансона чекали помірну турбулентність.

Поки вона говорила, Джу-вон уперше за довгий час усвідомив, скільки дрібниць про неї вже знає.

Вона ледь морщила ніс, коли прогноз їй не подобався.

Двічі перевіряла запасний аеродром, якщо погода була нестійкою.

Не любила солодкої кави.

Могла пів години мовчати поруч із людиною й не відчувати потреби рятувати тишу.

А ще сміялася зовсім не так, як усміхалася.

Останнє він дізнався в Тхамну.

І хотів почути знову.

— Після набору Сон-хо доповідає про стан салону. Сервіс починаєте після дозволу з кабіни. Якщо буде медична ситуація, дим, запах гару або щось, із чим не впораєтеся самі, зв’язуєтеся одразу. Решта чекає до десяти тисяч.

Ха-ін оглянула екіпаж.

— Запитання?

— У мене немає, — озвався Чан. — Але Джу-вон на першому рейсі питав, коли можна стукати до кабіни. Може, йому повторити?

Сон-хо фиркнув.

Джу-вон повільно повернув голову.

— Я віддав тобі п’ятничну зміну, щоб ти потрапив на ранок у садочку своєї доньки. Міг би пам’ятати добро довше двох тижнів.

— Я пам’ятаю. Тому й дбаю про твоє професійне зростання.

— Зворушений.

Ха-ін дивилася на них поверх планшета.

— Якщо літак горить, Джу-воне, можете стукати.

Він зустрів її погляд.

— Дякую, капітане. Нарешті маю чітку інструкцію.

Кутик її рота сіпнувся.

Джі-ю повільно перевела очі з Ха-ін на нього.

Потім назад.

— Що? — запитала Ха-ін.

— Нічого. Просто рада, що всі сьогодні в гарному настрої.

— Джі-ю.

— Уже мовчу.

Вона сьорбнула кави.

— Просто дуже рада.

Сон-хо кашлянув у кулак.

Джу-вон опустив голову, ховаючи усмішку.

Ха-ін зачинила планшет.

— На борт. Поки я не змінила склад екіпажу.

Джі-ю підхопила сумку.

— От бачите? А кажуть, у пілотів немає влади.

— Джі-ю.

— Іду.

Цього разу Ха-ін таки засміялася.

Ледь чутно.

Але Джу-вон почув.

До Йосана долетіли спокійно.

На чотирнадцятому ряду дитина перекинула яблучний сік. Пасажир на двадцять третьому поклав валізу через три ряди від свого місця, а потім двічі перепитав Джу-вона, чи точно вона нікуди не зникне.

Жінка біля вікна попросила чай, передумала й замовила каву, а коли отримала каву, запитала, чи чай уже пізно.

— Ніколи не пізно, — сказав Джу-вон і пішов по чай.

За два місяці в «Хане Ер» він навчився речей, про які жодного разу не думав за десять років роботи з літаками.

Наприклад, людина, яка купила квиток, могла сприймати закони фізики як початок переговорів.

Або що слово «турбулентність» для половини салону означало «треба пристебнутися», а для іншої половини — «саме час піти в туалет».

На третій годині із кабіни попросили дві кави.

Сон-хо саме перевіряв харчування, тому Джу-вон приготував їх сам.

— Тільки не налий капітану солодку, — кинув Сон-хо.

— Я знаю.

Руки зупинилися раніше, ніж Джу-вон устиг удавати, що не почув підтексту.

Сон-хо підняв голову.

— Знаєш?

— Вона п’є без цукру.

— Я працюю з нею шість років і не знав.

— Тепер знаєш.

Сон-хо примружився.

— Цікаво.

— Нічого цікавого.

— Я нічого й не сказав.

— У тебе обличчя сказало.

— Погана звичка. Треба повчитися в тебе.

Джу-вон узяв чашки.

— Займися харчуванням.

— Уже займаюся. І навіть не питаю, звідки ти знаєш, яку каву п’є капітан.

— Оце й називається професійний розвиток.

— Дякую.

Джу-вон постукав у кабіну.

Джі-ю відчинила майже відразу.

— Нарешті. Ще хвилина — і я б почала керувати літаком без кофеїну, а це загроза громадській безпеці.

— Ти пила каву перед вильотом, — сказала Ха-ін.

— Вона закінчилася.

— Три години тому.

— Саме про це я й говорю.

Джу-вон простягнув їй чашку й підійшов до Ха-ін.

Вона саме вносила щось у планшет.

Вільне місце в тримачі було зліва.

Тому Джу-вон нахилився через край її крісла й поставив чашку.

Ха-ін потягнулася до неї в ту саму мить.

Її пальці накрили його.

Обидва зупинилися.

Нічого особливого не сталося.

Просто її рука лежала на його руці.

Тепла.

Джу-вон подивився на Ха-ін.

Вона — на нього.

І чомусь жоден не поспішив першим забрати руку.

— Кава, — озвалася Джі-ю.

Ха-ін повернула голову.

— Що?

— Нічого. Просто нагадую, що це кава. Раптом ви обоє забули.

Ха-ін прибрала руку.

— Джі-ю, в тебе є робота.