7

Вона

Суботній рейс нічим не запам’ятався.

Ха-ін саме такі й любила.

Вчасний виліт, спокійний маршрут, трохи хмарності над узбережжям і двадцять хвилин очікування в Йосані, які не вплинули на зворотний слот. Ніхто не знепритомнів, не посварився через багаж, не вимагав посадити літак через панічну атаку. Техніка теж поводилася пристойно.

Після Тхамну звичайний робочий день був майже подарунком.

Джу-вон працював у салоні.

Вони бачилися кілька разів: на ранковому брифінгу, перед посадкою, коли він приніс воду в кабіну, потім у Йосані.

Нічого особливого між ними не відбулося.

І все-таки після Тхамну Ха-ін уже не могла сприймати його так само, як тиждень тому.

Тоді він був новим бортпровідником.

Тепер вона знала, що він двічі провалив привітання на навчанні, у дитинстві хотів водити потяги, не любить солодку каву й пам’ятає голос своєї бабусі краще за її обличчя.

Дрібниці.

Саме з них людина чомусь і переставала бути просто колегою.

Ха-ін це не турбувало.

Поки що.

Після посадки в Хансоні вони з Джі-ю закінчили документи й вийшли з кабіни.

У салоні вже працювали прибиральники. Частина кабінного екіпажу залишалася біля передніх дверей.

Джі-ю на ходу перевіряла телефон.

— Завтра знову зустрічаєтесь? — запитала Ха-ін.

— Так.

— Тоді чого дивишся так, ніби він зник?

— Не дивлюся.

Ха-ін промовчала.

— Добре, дивлюся. Він мав написати, коли звільниться.

— З роботи?

— Так.

Вони дійшли до виходу.

— І що ви робитимете?

— Ще не вирішили. Може, поїдемо за місто.

— На другому побаченні?

Джі-ю глянула на неї.

— Це третє.

Ха-ін зупинилася.

— Коли було друге?

— У четвер.

— Ти нічого не сказала.

— А ти не питала.

Ха-ін похитала головою.

— От зараз я навіть трохи ображена.

— Переживеш.

Вони спустилися з борту.

Біля службового входу Джі-ю пішла до метро, Ха-ін — на парковку.

До машини вона не дійшла.

Телефон задзвонив, коли вона перетинала перший ряд.

Номер операційного відділу.

— Со Ха-ін.

— Капітане Со, добрий вечір. Ви ще в аеропорту?

— Так.

— Можете повернутися в офіс? Тут питання по сьогоднішньому борту.

Ха-ін автоматично глянула назад на термінал.

— Технічне?

— Не зовсім. Представники виробника збирають відгуки по кількох зауваженнях екіпажів. Потрібне уточнення від командира. Хвилин на десять.

— Добре. Зараз буду.

Десять хвилин перетворилися на сорок.

Проблема стосувалася не несправності, а кількох зауважень до компонування кабіни, які накопичувалися останні місяці. «Хане Ер» передавала їх виробникові в межах консультацій щодо нової моделі. Ха-ін про це знала побіжно: авіакомпанії регулярно брали участь у таких речах, особливо коли виробник хотів отримати відгуки від діючих екіпажів.

Сьогодні один із командирів мав їхати в «Кан Аерокрафт» на огляд макета, але знявся з рейсу через температуру.

— А я тут до чого? — запитала Ха-ін.

Менеджер операцій зсунув до неї планшет.

— Ви літали на двох типах, маєте нормальний наліт і залишали зауваження по ергономіці минулого року. Їм потрібен хтось із лінійних командирів, не інструктор.

— Сьогодні?

— У них команда ще працює. Якщо не можете — перенесемо.

Ха-ін глянула на годинник.

Планів на вечір не було.

— Скільки це займе?

— Казали, до години.

Вона подумала.

— Добре.

— Машину пришлють.

— Не треба. Я своєю.

Їй переслали адресу, ім’я контактної особи й тимчасовий пропуск.

За двадцять хвилин Ха-ін звернула до комплексу «Кан Аерокрафт».

У суботу ввечері головний корпус майже спорожнів. У холі горіло приглушене світло, за стійкою сиділи двоє охоронців.

Ха-ін показала тимчасовий пропуск.

— Капітан Со Ха-ін, «Хане Ер».

Один із чоловіків перевірив планшет.

— Так. Восьмий поверх. Вас зустрінуть.

На восьмому поверсі її чекав чоловік років тридцяти п’яти в сорочці без краватки.

— Капітане Со? Хьон-у.

Ім’я здалося знайомим, але Ха-ін не одразу зрозуміла чому.

— Дякую, що погодилися так швидко. Ми самі дізналися про заміну менше години тому.

— Мені сказали, вам потрібен свіжий погляд на кабіну.

— Саме так. Сьогодні без протоколу. Подивитеся макет, скажете, якщо щось не подобається. Потім уже вирішимо, що з цим робити.

— Добре.

Вони рушили коридором.

Біля скляної стіни Ха-ін сповільнила крок.

На окремій підставці стояла велика модель Ан-225.

«Мрія».

Вона підійшла ближче. Модель була велика, точна до дрібниць: шість двигунів, маркування на фюзеляжі, навіть шасі не виглядало умовним.

Ха-ін затрималася біля неї довше, ніж збиралася.

— Гарна, правда?

Хьон-у вже встиг відійти на кілька кроків і тепер повернувся.

— Дуже. Хто робив?

— Не знаю. Вона тут була ще до мене. Здається, замовляли спеціально для цього поверху.

Ха-ін повільно обійшла підставку.

— Шасі навіть не спростили.

Хьон-у підійшов ближче й глянув туди, куди вона показувала.

— Ніколи не звертав уваги.

— Бо ви дивитеся на неї щодня.

— Можливо. Перший місяць усі дивляться. Потім починають складати біля неї коробки, і романтика закінчується.

Біля дальньої стіни справді стояли дві картонні коробки.

Ха-ін усміхнулася.

— Варвари.

— Я передам.

Він подивився на годинник, але не підганяв її. Просто переступив з ноги на ногу й перевірив телефон.

Ха-ін це помітила.

— Ходімо. Ви й так через мене тут сидите.

— Через вас — ні. Через того капітана з температурою. А через нього я вже трохи сиджу.