6

Вона

Вранці від учорашнього туману майже нічого не залишилося. За вікном знову було видно дорогу перед готелем, мокрі після нічної сирості дахи й море вдалині. Над водою ще трималася сіра смуга, але сонце вже пробивалося крізь хмари.

Ха-ін глянула на телефон і здивувалася, десята двадцять сім.

Вона давно не спала так багато.

Операційний центр уже надіслав оновлення. Аеропорт повертався до нормальної роботи, їхній виліт перенесли на чотирнадцяту десять, трансфер із готелю мав бути о дванадцятій двадцять.

Нижче висіло повідомлення від Джі-ю, надіслане сім хвилин тому:

«Я внизу. Якщо прокинулася — приходь. Якщо ні, снідатиму без тебе».

Ха-ін відклала телефон і пішла в душ.

Учорашній вечір згадався вже у ванній. Точніше, не сам вечір, а час на телефоні, коли вона повернулася до номера.

Вони з Джу-воном проговорили майже дві години.

Ха-ін чистила зуби й намагалася пригадати, коли востаннє так надовго засиджувалася з майже незнайомою людиною. Не на вечірці, не з колегами після рейсу, коли за столом сидить десятеро людей і розмова постійно перескакує з одного на інше. Удвох.

Не пригадала.

Її це не бентежило. Радше дивувало.

Увечері вона спустилася лише по воду. Потім вони заговорили про автомат, якимось чином дійшли до його навчання, її батька, першого польоту, а далі вона просто перестала стежити за часом.

Ха-ін сполоснула щітку й глянула на себе в дзеркало.

Нічого надзвичайного не сталося.

Вони поговорили.

Просто розмова виявилася кращою, ніж вона очікувала.

За двадцять хвилин Ха-ін спустилася до ресторану.

Джі-ю сиділа біля вікна з кавою, омлетом і телефоном біля тарілки. Коли Ха-ін підійшла, екран саме засвітився від нового повідомлення.

— Він?

Джі-ю швидко глянула на неї.

— Хто?

— Чоловік, заради якого ти вчора кожні десять хвилин перевіряла видимість.

— Я перевіряла погоду.

— Звичайно.

— Я другий пілот. Це буквально моя робота.

— У готельному номері?

Джі-ю не втримала усмішки.

— Іди візьми собі сніданок.

Коли Ха-ін повернулася з тарілкою й кавою, подруга вже не робила вигляду, що нічого не відбувається.

— Ми сьогодні зустрінемося.

— Все-таки?

— Якщо повернемося вчасно. Він запропонував випити кави замість вечері. Каже, після рейсу я маю право бути втомленою й не розважати його весь вечір.

— Розумний чоловік.

— Поки що.

— Правильно. Не поспішай.

Джі-ю засміялася.

— Чхве сказала те саме. Ви з нею випадково не змовилися?

— Це вона з адміністрації вас познайомила?

— Так. Вони кілька разів перетиналися через спільних знайомих. Вона каже, нормальний.

— Дуже переконлива рекомендація.

— Для Чхве — майже гарантія якості.

Ха-ін усміхнулася й узялася до сніданку.

Якийсь час вони говорили про побачення: куди Джі-ю збиралася піти, чи встигне після рейсу заїхати додому і чому погодилася на знайомство взагалі. Нічого драматичного. Чхве кілька тижнів показувала їй фотографію знайомого, Джі-ю кілька тижнів відмовлялася, а потім вирішила, що одна кава ще нікого не вбила.

— До речі, — сказала вона, коли тема майже вичерпалася. — Ти хоч виспалася?

— Так.

— А виглядала так, ніби збиралася всю ніч ходити коридорами.

Ха-ін підняла очі.

— Ти мене бачила?

— Коли поверталася. Я спускалася по воду.

Отже, бачила й Джу-вона.

Ха-ін спокійно допила каву.

— І нічого не сказала?

— А що я мала сказати? Ви йшли до своїх номерів.

— Тоді чому кажеш зараз?

— Бо цікаво.

Принаймні чесно.

— Ми зустрілися внизу. Обоє не спали.

— І?

— Поговорили.

— Я це вже зрозуміла.

Ха-ін усміхнулася.

— Тоді навіщо питаєш?

Джі-ю на секунду задумалася.

— Мабуть, хочу знати, чи він такий самий поза роботою.

— Ні.

Відповідь вийшла швидше, ніж Ха-ін очікувала.

Джі-ю це теж помітила, але, на її щастя, не стала робити з цього подію.

— А який?

Ха-ін відламала шматок тосту.

— Нормальний.

— Це взагалі нічого не означає.

— Саме тому й сказала.

— Хитра.

— Зате ти перестанеш питати.

— Не перестану. Але сьогодні можу відкласти.

Двері ресторану відчинилися, і всередину зайшли кілька членів екіпажу. Серед них був Джу-вон.

Ха-ін помітила його майже одразу.

Він теж побачив їхній столик і привітався на ходу:

— Доброго ранку.

— Доброго.

Усе.

Джу-вон пішов далі разом із колегами.

Ха-ін потягнулася до чашки й тільки тоді помітила, що Джі-ю дивиться на неї.

— Що?

— Нічого.

— От і добре.

Джі-ю опустила очі в тарілку, приховуючи усмішку.

Ха-ін не стала питати, що саме вона там собі надумала.

Її більше займало інше.

Учора вона бачила Джу-вона в спортивних штанах і футболці, чула, як він сміється над собою, знала, що на навчанні він двічі провалив елементарне привітання й у дитинстві хотів водити потяги.

Сьогодні він знову був просто Лі Джу-воном із кабінного екіпажу.

Нічого між ними не змінилося.

Але колишньої відстані вже не було.

До літака вони повернулися після полудня.

За ніч бетон перону висох, над смугою було чисто, і лише над морем ще лежала тонка сіра смуга.

У кабіні Ха-ін швидко повернулася до звичного робочого ритму.

Погода на маршруті була доброю. З паливом усе сходилося. Через учорашнє закриття аеропорту залишалися затримки, але їхній слот підтвердили.

Джі-ю перевіряла свою частину підготовки, коли у двері постукали.

Джу-вон приніс воду.

— Капітане. Джі-ю.

Він поставив пляшки й уже збирався вийти.

Ха-ін випадково зустрілася з ним поглядом.