5

Вона

Тхамну затягнуло туманом, коли вони вже стояли на взлітній полосі.

Ха-ин помітила, як зник хвіст сусіднього літака. Спочатку його ще можна було розрізнити крізь білу імлу, потім залишився тільки червоний вогник на кінці крила. За кілька хвилин зник і він.

— От же ж бляха, — пробурмотіла Джі-ю.

Ха-ин глянула на неї.

— Що?

— У мене сьогодні побачення.

— З ким?

— Із чоловіком, який, можливо, стане коханням усього мого життя. А можливо, виявиться придурком. Але я хотіла з’ясувати це особисто.

Ха-ин усміхнулася й повернулася до метеозведення.

— Ти ж казала, що більше не ходитимеш на побачення наосліп.

— Я казала, що не ходитиму на побачення з чоловіками, яких мені підсовує сестра. Це інше.

— А цього хто знайшов?

— Чхве з адміністрації. Каже, її знайомий. Тридцять два роки, працює у фінансах, має квартиру, не курить і вміє готувати.

— Вона тобі чоловіка шукає чи квартиранта?

— Не заздри. Тобі вона теж може когось знайти.

— Не треба.

— Я так і сказала. Що ти клінічний випадок.

Ха-ин похитала головою, але усмішка залишилася.

Вона ще раз переглянула повідомлення аеродрому. Видимість падала швидше, ніж передбачав прогноз. Джі-ю зв’язалася з операційним центром, вислухала відповідь і поклала телефон.

— Сто п’ятдесят метрів. До ранку без суттєвих змін. Вони питають, чи можемо ще почекати.

— Можемо. Тільки навіщо?

— Я теж так сказала. Трохи ввічливіше.

Ха-ин подивилася на годинник. Пів на дев’яту. Навіть якщо видимість покращиться за кілька годин, вони не встигнуть підготувати рейс і вилетіти в межах дозволеного робочого часу.

— Передай, що сьогодні не летимо. Нехай організовують розміщення пасажирів і екіпажу.

Джі-ю знову взяла телефон, а Ха-ин повернулася до документів. Рішення було очевидним, але вона не любила залишати незакінчені справи лише тому, що літак нікуди не летить.

За дверима кабіни почулися голоси. Хтось із пасажирів запитував, чи справді доведеться ночувати в Тхамну. Сон-хо відповідав спокійно, повторюючи інформацію, яку щойно отримав від наземної служби.

Джі-ю завершила дзвінок.

— Усе. Сьогодні ми офіційно нікуди не летимо.

— Завтра?

— Попередньо після обіду. Уранці уточнять погоду й підтвердять час, щоб усі встигли відпочити.

— Добре.

Джі-ю відклала телефон і взялася писати повідомлення.

— Що скажеш йому? — запитала Ха-ин.

— Правду. Що я застрягла через туман.

— А якщо не повірить?

— То й чудово. Не доведеться витрачати вечір на чоловіка, який думає, що я вигадала туман, аби не йти з ним на вечерю.

Вона натиснула «надіслати» й показала Ха-ин екран.

«Привіт. Мій рейс скасували через погоду, я залишаюся в Тхамну до завтра. Вибач, що так вийшло. Якщо ти ще захочеш зустрітися, можемо перенести вечерю».

— Нормально? — запитала Джі-ю.

— Нормально.

— Занадто сухо?

— Ти повідомляєш про скасування побачення, а не пишеш йому любовного листа.

— От тому я й не питаю в тебе порад щодо чоловіків.

Телефон завібрував майже одразу.

Джі-ю прочитала відповідь, і її обличчя змінилося.

— О!

— Що?

— Пише, що шкода, але нічого страшного. І що сам може приїхати до мене після повернення, якщо я буду не надто втомлена.

— Ввічливо.

— І ще питає, чи я вечеряла.

Ха-ин підвела брови.

— Оце вже серйозно.

— От бачиш! А ти сміялася.

Джі-ю усміхнулася до телефона й почала друкувати відповідь.

Коли Ха-ин вийшла з кабіни, Джу-вон стояв біля передніх дверей із папкою в руці. Він саме закінчував розмову з пасажиром, який вимагав пояснити, чому літак не може вилетіти, якщо «десь над туманом небо чисте».

— Саме так, пане, — сказав Джу-вон. — Але нам потрібно не тільки опинитися над туманом. Потрібно ще безпечно злетіти.

— То почекайте, поки він трохи розійдеться!

— Ми чекали. На жаль, зараз він стає густішим.

Чоловік невдоволено зітхнув, але більше не сперечався. Джу-вон показав йому, куди звернутися в терміналі по інформацію про готель, і лише тоді помітив Ха-ин.

— Капітане.

— Усе гаразд?

— Так. Люди втомилися.

— Ви теж.

— Я хоча б знаю, чому ми не летимо.

Вона кивнула й пішла до виходу. На трапі туман осів на волоссі холодними краплями. Ха-ин застебнула кітель, спустилася до автобуса й сіла поруч із Джі-ю.

Та досі листувалася.

— Він надіслав мені фотографію ресторану, — повідомила вона.

— Того, де ви мали зустрітися?

— Так. Каже, там гарний вигляд на річку. І що ми можемо піти туди іншим разом.

— Приємно.

— А ще він запитав, чи не боюся я літати в таку погоду.

Ха-ин повернула до неї голову.

— І що ти відповіла?

— Що я пілот, бляха, а не пасажир.

— Джі-ю!

— Я не так написала! Я написала: «Не хвилюйся, ми добре знаємо свою роботу».

Ха-ин засміялася.

Автобус рушив. За вікном пропливли розмиті вогні термінала, потім не стало видно й їх.

— Знаєш, — сказала Джі-ю, ховаючи телефон, — Лі мені подобається.

Ха-ин повернула до неї голову.

— Як бортпровідник?

— А ти про що подумала?

— Я уточнила.

— І я теж.

Джі-ю посміхнулася й відвернулася до вікна, не давши Ха-ин нагоди відповісти.

Готель стояв неподалік аеропорту. Звичайний чотириповерховий будинок із рестораном на першому поверсі та пальмами в горщиках біля входу. У лобі пахло кавою, а за скляними дверима туман з’їдав світло ліхтарів.

Поки Сон-хо отримував картки від номерів для бортпровідників, Ха-ин уточнила на рецепції час сніданку й можливість замовити трансфер після підтвердження вильоту. Джі-ю стояла поруч, розглядаючи меню ресторану.

— Тут є суп із морепродуктами, — повідомила вона.