4

Вона

Мама зателефонувала, коли Ха-ин стояла перед пральною машиною й намагалася згадати, навіщо прийшла до ванної.

— Ти вже виїхала?

— Ні. Шукаю шкарпетки.

— У ванній?

Ха-ин глянула на телефон.

— Звідки ти знаєш, що я у ванній?

— Бо ти завжди шукаєш шкарпетки там на сушці для рушників. Слухай, як будеш їхати, захопи мою банку.

— Яку?

— Скляну. З-під кімчі. Велику, з червоною кришкою.

— У мене їх три.

— Мою ти впізнаєш. На кришці написано «НЕ ВИКИДАТИ».

Ха-ин знайшла одну шкарпетку на сушарці, другу — за кошиком для білизни.

— Мамо, на всіх твоїх банках написано «НЕ ВИКИДАТИ».

— То бери найбільшу. І не лети по дорозі, чуєш?

— Я їду машиною.

— Я знаю, на чому ти їдеш. Я про швидкість.

Зі слухавки долинув гуркіт посуду й мамине обурене: «Мін-джуне, руки забери, це на стіл!»

— Мені вже час, — сказала вона доньці. — Тато зранку розпитує, коли приїдеш. Ходить по квартирі, наче сам на побачення зібрався.

— Передай, що я скоро.

— Сама передаси. І банку не забудь.

Коли Ха-ин приїхала, батько саме стояв на подвір’ї й витрушував килимок із машини.

— Ти чого надворі? — запитала вона, виходячи з авто.

— Прибирав.

— У неділю зранку?

— А коли мені прибирати? У понеділок я на риболовлю.

Він обійняв її, забрав пакет із фруктами й рушив до будинку. Уже біля дверей озирнувся:

— Ти поїла?

— Ні, мама ж казала приїхати голодною.

— Правильно зробила. Вона з шостої на кухні.

— Що готує?

— Не знаю. Мене вигнали після того, як я спробував рибу.

— Сиру?

— Я що, дурний? Смажену.

У коридорі Ха-ин скинула взуття й одразу почула з кухні:

— Банку привезла?

— Привіт, мамо. Я теж рада тебе бачити.

Мама вийшла витираючи руки рушником. Поцілувала доньку в щоку, поправила їй комір светра й лише тоді зазирнула в сумку.

— Та ну тебе. Руки мий і йди до столу.

Ха-ин усміхнулася й пішла у ванну. З вітальні долинало бурмотіння брата:

— Ні, я тобі кажу, там інша формула… Та відкрий конспект, йолопе.

— Мін-джуне! — гукнула мама.

— Я не тобі!

— Мені байдуже, кому ти! За стіл іди!

Мін-джун з’явився на кухні з ноутбуком під пахвою та навушником в одному вусі. Побачивши сестру, він дістав навушник і нахилився, щоб обійняти її.

— О, ти жива.

— І я рада тебе бачити.

— Я серйозно. Ти минулого разу сказала, що подзвониш, як прилетиш, і пропала на три дні.

Він поставив ноутбук на підвіконня, але мама негайно перенесла його на шафу.

— Сьогодні хоч поїж нормально, без свого комп’ютера.

— Мамо, у мене завтра здача проєкту.

— За пів години не розвалиться твій проєкт.

— Він у мене і за п’ять хвилин може розвалитися. Над ним троє людей працюють, один із них я.

— Значить, хай двоє інших поки попрацюють, — сказала Ха-ин.

— От дякую. Рідна сестра, а вже як викладачка.

За столом мама розливала рибний суп. Батько розкладав рис. Мін-джун тихцем тягнув із тарілки смажений шматочок риби, поки мама не вдарила його по руці кухонним рушником.

Ха-ин відкусила шматочок редьки, щоб приховати усмішку.

Мама поставила перед нею миску, сіла навпроти й нарешті подивилася на доньку уважно.

— Ти схудла.

— Мамо, я важу стільки ж, скільки минулого місяця.

— Під очима темне.

— Я вчора рано вставала.

— Оце я й кажу. Ти то вдосвіта встаєш, то серед ночі додому вертаєшся. А поїсти коли?

— Зараз я що роблю?  — відповіла Ха-ин і підняла ложку.

Батько кашлянув у кулак. Мін-джун опустив голову над мискою.

Мама не усміхнулася.

— Я серйозно. Тобі вже двадцять дев’ять. Скільки ти ще так будеш?

Ха-ин поклала ложку.

— Літати?

— Жити самою, мотатися по аеропортах. У моєї Сун-йон уже двоє онуків. Молодший тільки ходити почав, а вона вже фотографії всім розсилає.

— То хай розсилає. Дитина ж навчилася ходити.

— Не роби вигляд, що не розумієш, про що я.

Ха-ин глянула на батька. Той зосереджено відділяв рибу від кісток і вдавав, що не помічає її погляду.

— Тату, ти ж обіцяв показати мені ту фотографію.

— Після обіду, — швидко відповіла мама. — Я з донькою розмовляю.

Мін-джун підняв руку, як на парі.

— Можна уточнення? Якщо Ха-ин приведе чоловіка, ти перестанеш переживати, що вона літає?

— Хоч хтось буде вдома, коли вона повернеться.

— А якщо він теж пілот?

Мама завмерла з ложкою в руці.

— Не дай боже.

— А якщо бортпровідник?

— Мін-джуне, їж.

— Я просто збираю вимоги до вакансії.

Ха-ин пирснула. Мама суворо подивилася на обох, але й сама не втримала кутика губ.

— Мені байдуже, ким він працюватиме. Аби порядна людина. І щоб ви хоч іноді бачилися.

— То можна студента? — запитав Мін-джун.

— Тобі самому ще вчитися й вчитися.

— Я не собі. Я сестрі варіанти підбираю.

— Дякую, свахо, — сказала Ха-ин. — Але я якось сама.

Мама зітхнула й підсунула їй тарілку зі смаженою рибою.

— Ти завжди сама. Хоч би раз дозволила комусь про тебе подбати.

Ха-ин уже набрала повітря, щоб відповісти, але промовчала. Мама відвернулася до плити, ніби сказала щось цілком буденне.

Батько поклав доньці в миску шматочок риби, ретельно вибравши з нього кістки.

— Їж, поки тепле, — тихо сказав він.

Після обіду батько покликав Ха-ин до вітальні й дістав із нижньої шухляди фотоальбом.

— Знайшов.

На старій фотографії семирічна Ха-ин сиділа в командирському кріслі. Кашкет сповзав їй на очі, пальці ледве обхоплювали штурвал. Поряд стояв батько — молодший, у військовій формі, з такою усмішкою, якої вона майже не пам’ятала.

Мін-джун зазирнув через її плече.