3

Вона

— Ти ще довго? — гукнула Джі-ю з-за шафки. — Мене чоловік чекає на паркінгу вже двадцять хвилин, і він написав два рази, причому другий раз великими літерами.

— Ще трохи чекати.

— Він і так чекає. Я питаю, чи довго ще мені слухати, як ти шурхотиш.

— Я перевдягаюся.

— Ти стоїш і дивишся в шафку, я тебе бачу в дзеркалі.

Ха-ин таки зняла кітель і повісила на плічка.

Дванадцять годин. З них чотири на ногах і дві у розмовах, яких вона не дуже любить

— Слухай, а того новенького... — почала Джі-ю.

— Ні.

— Я ще нічого не спитала.

— І не питай.

— Я хотіла спитати, чи не знаєш ти, звідки він, — сказала Джі-ю з виглядом ображеної невинності. — Просто в нього акцент трохи столичний, а живуть новачки зазвичай у гуртожитку.

— Не знаю.

— От і я не знаю. І це мене дуже турбує.

Вона закинула сумку на плече, дійшла до дверей і обернулася.

— І викинь ти вже те кімчі.

— Не викину.

— Ха-ин.

— Воно нормальне. Воно взагалі з часом стає тільки краще, просто мало хто може його оцінити.

— Це найдовше речення, яке ти сказала за сьогодні.— сказала Джі-ю й пішла.

***

Машина в неї стара, дванадцятого року, і бортовий комп'ютер у ній вважає, що надворі завжди дев'ятнадцять градусів.

Ха-ин виїхала з паркінгу о шостій сім і одразу застрягла там, де службова дорога виходить на трасу, бо в цей час туди виїжджають усі, хто працює в аеропорту.

Вона увімкнула радіо. Там говорили про ціни на овочі, і ведучий вимовляв слово «редька» з такою інтонацією, ніби йшлося про війну.

Переключила. На другій хвилі грала пісня, яку вона знала років із шістнадцяти й ніяк не могла згадати, як вона називається.

Вимкнула зовсім і двадцять хвилин їхала мовчки. Саме через ці двадцять хвилин вона й не стала винаймати квартиру ближче до аеропорту.

***

У супермаркеті о сьомій вечора людей майже немає.

Біля овочів вона стояла довго. Зелена цибуля лежала двома купками, свіжа по тисячі вісімсот і трохи в'яла по дев'ятсот. Вона взяла свіжу, поклала назад, взяла в'ялу, а потім подумала, що з в'ялої вона однаково нічого не зробить, бо приїде о восьмій і ляже о десятій.

Зрештою поклала свіжу, трохи роздратована сама на себе.

Біля риби стояв продавець, якого вона знала в обличчя років три.

— О, а я вас минулого тижня не бачив.

— Я літала.

— Куди?

— У різні місця.

— Ясно, — сказав він так, ніби це вичерпна відповідь. — Скумбрія сьогодні вранішня. Дві за сім двісті.

— Мені одну.

— На одну знижки немає.

— Мені всеодно одну.

Ха-ин заплатила й пішла, а він гукнув їй у спину, що наступного тижня буде краб і щоб вона не пропустила.

Далі вона взяла рис, яйця, воду й зубну пасту, а на касі, уже викладаючи все на стрічку, повернулася й узяла маленьку упаковку полуниці, яка коштувала майже стільки ж, скільки решта кошика разом.

Полуницю вона не дуже любить. Просто та гарно пахла.

***

Ліфт у її будинку старий і їде повільно, тож вона встигла постояти внизу хвилини дві.

За цей час у під'їзд зайшла сусідка з дев'ятого — жінка років шістдесяти, у пальті поверх домашнього халата, з двома пакетами.

— Ой, добрий вечір! А ви ж із сьомого?

— З восьмого.

— З восьмого, точно. — Сусідка поставила пакети на підлогу. — Слухайте, а це не ваша рукавичка внизу на батареї? Синя, шкіряна. Другий тиждень лежить.

— Не моя.

— А я думала, ваша. Ви ж їздите кудись постійно.

— По роботі.

Ліфт приїхав, і вони зайшли разом.

— А ким ви працюєте, якщо не секрет? — спитала сусідка. — Я ж бачу, вас то нема по три дні, то ви серед ночі повертаєтеся. Я думала, може, ви провідниця на поїздах.

Ха-ин подивилася на її пакети. З одного стирчав пучок такої самої зеленої цибулі.

— Щось таке, — сказала вона.

— А, зрозуміло. Важка робота. Ви їжте нормально, — сказала сусідка, виходячи на дев'ятому. — Я вас із цими пакетами весь час бачу, а там завжди нічого немає. Добраніч.

Двері зачинилися, і Ха-ин доїхала до десятого, бо забула натиснути свою кнопку.

***

Мама подзвонила о пів на дев'яту, коли скумбрія вже лежала на сковороді.

— Ти вдома?

— Удома.

— А чого голос такий?

— Який?

— Такий, ніби ти сидиш у машині й не хочеш зі мною говорити.

— Мамо, я стою біля плити.

— Значить, їси, — сказала мама з полегшенням. — Добре. Що їси?

— Скумбрію.

— З рисом?

— З рисом.

— А капуста є?

— Є кімчі.

— Те, що я тобі привозила в жовтні?

Ха-ин на секунду замовкла.

— Воно ще нормальне.

— Ха-ин.

— Мамо, кімчі не псується.

— Кімчі не псується, коли його їдять, — сказала мама. — А коли воно стоїть чотири місяці в холодильнику в жінки, яка вдома буває двічі на тиждень, це вже не кімчі.

Ха-ин перевернула рибу й нічого не відповіла.

— Батько вчора твоє фото знайшов, — сказала мама іншим голосом. — Зі своїх старих коробок. Ти там сидиш у нього на колінах у кабіні, років чотири тобі. Він годину з ним ходив.

— І що?

— Нічого. Поставив на полицю.

Ха-ин дивилася на сковороду.

— Він як?

— Нормально. Тиск скаче, але це вже давно. — Пауза. — Він питав, коли ти будеш.

— У мене вихідні в неділю й понеділок.

— То приїдеш?

— Приїду.

— Ти це вже казала в листопаді.

— У листопаді мене поставили на заміну.

— Ха-ин, — сказала мама, — я не сварюся. Я просто повідомляю тобі, що людина питає, а ти щоразу вигадуєш відповідь.

Скумбрія почала пригоряти з одного боку, і Ха-ин зняла її з вогню.

— Приїду, — сказала вона. — У неділю вранці.

— Я зроблю юшку.

— Не треба нічого робити.