2

Він

Лі Джу-вон

Переговорна на сорок другому поверсі має одну стіну зі скла, і з неї видно весь Хансон до самої річки.

Це зроблено навмисне. Коли людину приводять сюди підписувати контракт, її саджають спиною до дверей й обличчям до цього вікна, і поки вона дивиться на місто, з нею вже майже домовилися.

Того ранку спиною до вікна посадили мене.

За столом було вісім осіб. Троє з ради директорів, двоє з фінансів, головний конструктор Пак, який навчав мене креслити ще коли мені було девʼятнадцять, його заступник і жінка з юридичного, чийого імені я досі не знаю, хоча бачив її на кожній нараді за три роки.

Батько сидів на чолі столу.

Мій старший брат сидів по праву руку від нього, і перед ним лежала роздрукована версія мого проєкту, ще не презентація, а саме роздруківка, з полями, списаними дрібним почерком.

***

— Почнемо з хорошого.— сказав він. — Компонування вдале. Вага в межах розрахунку. Ресурс головних вузлів зроблений з запасом. Пане Пак, ви перевіряли розрахунки?

— Перевіряв. — кивнув головний конструктор. — До інженерії питань немає.

— У мене теж немає. — Мін-хо перегорнув сторінку. — У мене є одне не інженерне питання. Джу-воне, скільки годин ти провів у салоні звичайного літака?

— Я літаю кілька разів на місяць.

— Скільки часу ти проводиш в літаку?

— Дві. Іноді чотири години.

— У якому класі?

Я міг не відповідати. Усі за столом і так знали відповідь.

— У бізнесі.

— Ти виходиш першим?

— Звісно.

— Тобто ти жодного разу не стояв у черзі до туалету за сорок хвилин до посадки.— сказав Мін-хо. — Не сидів одинадцять годин у кріслі, а спинка переднього лежить у тебе на колінах. Не тримав на руках дитину, коли літак трясе, і не намагався при цьому дістати з-під крісла сумку....

— Я не розумію до чого ти ведеш...?

— Ти хочеш спроектувати цивільний пасажирський літак, але на місці звичайного пасажира ніколи не сидів і не враховуєш що потрібно людині в економ класі.

Головний конструктор Пак дуже уважно дивився в стіл. Жінка з юридичного щось писала. Батько мовчав.

Хоча він і так завжди мовчить у таких випадках.

— У мене є дані з польотів.— сказав я. — За останні пять років, чотири авіакомпанії, дванадцять тисяч записів із бортових журналів.

— Я їх також бачив.

— І?

— І це не ті дані.— сказав як відрізав Мін-хо. — Це лише скарги. Люди пишуть у журнал, коли їм остаточно урвався терпець. Ти читаєш крайню точку і думаєш, що вибираєш важливі нюанси.

— Я можу виділити головне...

— Можеш. І що це дасть? Що на такий-то літак скаржаться сорок сім разів за рік? — Він відсунув мою роздруківку. — Джу-воне, я не проти твого проєкту. Я проти того, щоб ми вклали в нього стільки грошей, а в результаті вийде те саме тільки в новій обгортці.

— Це не буде "те саме в новій обгортці".

— Звідки ти можеш знати, якщо ніколи не сидів у хвості 10 годин?

Я не відповів.

Старший брат як завжди мав рацію, і це злило.

— Пропоную відкласти це питання на деякий період, — сказав Мін-хо раді директорів. — Не закрити. Відкласти до додаткового доопрацювання цієї ідеї.

***

Батько підвівся першим, і всі підвелися слідом.

Проходячи повз мене, він зупинився.

— Папку залиш.— сказав він. — Я подивлюся ввечері.

І пішов.

Це була єдина фраза, яку я почув від нього того дня.

***

Мін-хо наздогнав мене біля ліфта.

— Ти образився.

— Ні.

— Ти образився, і я тебе розумію.

— Я не образився.— сказав я. — Я злий, бо ти маєш рацію.

Він кивнув і натиснув кнопку.

Ми стояли мовчки кілька секунд, дивлячись на цифри над дверима.

— Знаєш, що мене найбільше дратує? — сказав він раптом. — Що тобі дозволили це все.

— Що саме?

— Проєктувати. Сидіти в кабінеті з кресленнями. Мати думку. — Мін-хо не дивився на мене. — Мене поставили в закупівлі у двадцять чотири, і я чотири роки їздив по заводах і торгувався за метал. Ніхто не питав, чого я хочу. А ти прийшов, сказав "я буду конструктором", і батько сказав "добре".

— І?

— І нічого. Я не скаржуся, — сказав він. — Я просто хочу, щоб ти розумів, коли я кажу, що ти не бачив своїх літаків зсередини, я не намагаюся тебе принизити. Я намагаюся зробити так, щоб наступного разу тебе не рознесли на раді директорів ще гірше.

Приїхав ліфт. Він зайшов, я залишився стояти.

— Мін-хо.

— Що?

— Що вважалося б достойним аргументом, щоб отримати схвалення? Не думкою, а аргументом.

Він притримав двері долонею.

— Те, що ти бачив сам, — сказав він. — І що потім зможеш описати так, щоб інший повірив на слово.

***

Того вечора я лишився в кабінеті до другої.

О пів на одинадцяту прибиральниця вимкнула світло у великому холі, і на поверсі залишилися горіти тільки моя лампа й екран.

Папка з експлуатаційними записами лежала в мене на столі з весни. Я перечитував її втретє.

Записи в бортовому журналі виглядають однаково в усіх компаніях світу, дата, номер борту, години польоту, а потім рядок, у якому пишуть, що зламалося. Поруч графа "вжиті заходи", яку заповнює технічна служба.

Скарг лиш на тримач для кави на борту і у кабіні набралося сорок сім.

І двадцять дві з них були від однієї людини.

Одна компанія. Один тип літака. Один підпис, розбірливий, без завитків. Той самий текст майже слово в слово, з позначкою "повторний запис".

Двадцять два рази.

А в графі "вжиті заходи" двадцять два рази стояв прочерк.

Я сидів і дивився на ці прочерки хвилин сорок.

За три роки в проєктному відділі мене багато що дратувало, але по-справжньому розлютив мене вперше саме цей документ.

***

Хьон-у зайшов наступного ранку о чверть на восьму, без стуку, з двома стаканами кави.